Ініціація - Люко Дашвар
— Та мать вашу! — терпіння луснуло. Грюкав у двері, матюкався, знесилювався, перепочивав, знову грюкав, зупинявся, прислухався: почули?
Глуха тиша за дверима німо сміялася: пропав ти!
— Ага! Зараз! — не здавався, наче завдання у нього таке — бити і бити по тих дверях. Та дедалі частіше довго стояв перед ними, важкими, металевими, з облупленою сірою фарбою, і бачив не їх, а сотні інших дверей, які протягом життя щодня відчинялися для нього чи, навпаки, не піддавалися, скільки би не пнувся розчахнути. І думав, що всі двері, які він відчиняв, не роздумуючи, нині привели його до цих дверей, та не брався філософствувати про те, що змінив би в роках за плечима, бо хотів тільки одного: бігти світ за очі, тільки б більше ніколи не бачити цих важких металевих дверей з облупленою фарбою.
Двері розчахнулися несподівано і не за розкладом. У песимістичній сірості ранку голодний Перегуда ще лежав на металевій лаві, яка слугувала і ліжком, дивився у стелю. Давно не розумів, який нині день, проте точно знав: до сніданку з хліба, супу та чаю ще не менш як три довгі години, тому здивувався, коли ззовні почувся шурхіт, і не на рівні віконця, через яке затриманому передавали бідну їжу, а нижче, там, де двері спочатку замикаються на засув, до якого потім чіпляють замок.
Хто?! Підхопився. Застиг посеред камери.
Двері розчахнулися. До камери увійшов із вигляду зморений чи виснажений немолодий поліцейський з великими зірочками на погонах. Перегуда і не намагався зрозуміти, чи бачив його раніше: всі поліцейські йому на одне лице. І говорили те саме. Невже і цей високий чин припхався лише задля того, щоби наказати: ану, признавайся, як вбивав?
Високий чин зробив крок у камеру. Перегуда побачив за його спиною Валєрчика в камуфляжі, перелякався до такого чорного жаху, що аж здивуватися забув, бо в голову стрельнуло: втік! Здимів син з «учебки», пробирався до батька, та дезертира зловили і тепер кинуть у камеру поряд із ним.
— Десять хвилин, — тьмяно оголосив поліцейський.
— Що?
— Побачення. Десять хвилин, — повторив.
У голові Перегуди зацокав годинник: цок-цок-цок. Кинувся до сина, обійняв, тільки про одне себе просив: не розридайся, твою дивізію!
— Як ти тут опинився? Ти ж не втік? — ворушив язиком, голосу свого не впізнавав. Сина не впізнавав, хоч витріщився, обмацував поглядом, намагаючись дізнатися по синцях чи ще якихось прикрих прикметах, як живеться Валєрчикові у війську.
— Відпустили на дві доби. Через сімейні обставини, — Валєрчик ніби схуд, а ніби й поширшав у плечах. Синці та інші прикрі прикмети відсутні. Не звертав уваги на поліцейського, що так і стояв біля розчахнутих дверей, телеграфно сповіщав Перегуду, що вчора вранці виїхав з Києва, одразу помчав на хутір, добу розгрібав проблеми на обійсті, аби татові допомогти. Для того і добивався побачення.
— Зачекай! Які ще проблеми ти без мене на хуторі розгрібав? — не розумів Перегуда. — Ти служи, а тут я сам розберуся: і з хатою, і з козами…
— Нема кіз.
— Як нема?…
Картинка виглядала трагічною. З гіркої синової розповіді Перегуда дізнався, що їхніх курей і кіз карасівці розібрали по своїх господарствах зі шляхетною метою зберегти до Павлового повернення, та вже за тиждень почали тихцем одне від одного різати курей, потім кіз, а одне одному брехали, що Перегудин зоопарк дохне з невідомих причин.
— Усіх кіз вирізали? — глянув на Валєрчика, ледве не розридався.
— Вісім лишилося. Ходив по дворах, силою забирав, бо не хотіли віддавати. І крам наш позбирав, бо до кого не потикався, у всіх щось із нашого двору знаходив: у того — вила і лопати, у того — насос. Розграбували обійстя вщент. Казали: вам воно зараз не треба, а нам згодиться.
Були часи, коли Перегуда і сам так казав. Головою мотнув:
— А кінь наш?
— Нема коня. Якщо хтось його вкрав, то в районі не залишив.
— А кіз же куди? З собою в армію візьмеш? На літаках кататимеш?
— Уже продав.
— Продав?!
Валєрчик на Перегуду глянув, як старий-мудрий на мале дитя.
— А гроші на адвокатів де брати? — сказав. — Тепер є.
— Нащо ти таку дурню утнув? — психонув Перегуда. — Адвокати потрібні злодіям, аби відмазатися, а я нікого не вбивав. І що я тепер робитиму без кіз? Ти подумав? Нє, ну чого ти в мене такий дурний?!
— Сам ти дурний, тату! — відповів Валєрчик. — Тебе засудять скоро, а ти знай за кіз серце рвеш!
Поліцейський хитнув головою на знак згоди: хлопець діло каже.
— Гроші на адвоката кому лишити? — вів своє Валєрчик. — Тасі Ягольник? Попрошу, щоби пошукала тобі нормального захисника.
— Ні. Не Тасі, — прошепотів Перегуда.
— А кому?
— Не знаю.
Поліцейський звів брови, наче оперативно розв’язував надскладну задачку.
— Давайте сюди ваші гроші, — сказав. — Не пошкодуєте.
Валєрчик безпомилково оцінив ситуацію: зараз же потягся до кишені. Поліцейський випростав руку: стоп!
— У кабінет до мене зайдеш. Там і побалакаємо. І за адвоката, і за те, що в цій справі взагалі зробити можна, — наказав солдату, глянув на наручний годинник і, хоч десять хвилин побачення якраз фінішували, став милосердним, як голуб миру. — Ще п’ять хвилин вам даю, — вийшов із камери, залишивши батька з сином наодинці.
Перегуда подивився на Валєрчика, головою хитнув із гіркотою.
— Значить, добрі люди все наше добро розтягли?
— Щось лишилося. Не думай за це. Я з Оверковим сином дядьком Іваном домовився.
— Про що?
— Грошей йому дав. Буде за нашим обійстям приглядати.
— То добре, бо волоцюги полюбляють покинутими хатами шастати, — прошепотів. Задумався. — А бабця? Бабцю знайшли?
— Ніхто й не шукав.
— І сама не об’явилася?
— Ніби ні. Дядько Іван сказав, що всі думали — бабця в хаті. Згоріла. А Шовкопляс напився і лаяв тебе. Казав, Бог усе бачить.
— Ну, то таке, — задумався. — А Тася?
— А що Тася?
— Не знаєш, як вона? — видушив Перегуда.
— Тату, та що з тобою? То йому бабця, то Тася! За себе думай! Тебе років на десять закрити можуть!
Перегуда голову опустив. Застиг.
— У нас у коморі картопля на посадку, певно, вже проросла, — прошепотів.
