Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Ані він сам, ані його приятелі не зробили жодної спроби зачинити ілюмінатори самостійно, і ті так і лишилися відкритими. Ґонтлетт підійшов до вішака, узяв своє пальто та капелюх, а також одяг Нокса, і вони разом піднялися сходами через три марші на шлюпкову палубу.
Ґонтлетта запевнили, що нахил судна начебто стабілізувався на 15°. Він був переконаний, що ситуація не погіршиться, і «навіть на мить не допускав думки, що корабель потоне». Він так і сказав жінці, яка стояла поруч в оточенні своїх дітей. Вона звернулася до нього з питанням, що робити, і «я сказав їй, що небезпеки немає» і що «корабель не потоне».
Ґонтлетт вважав, що переборки та водонепроникні двері не дозволять воді заповнювати трюм далі, але потім відчув, що ситуація змінюється. Нахил став більш явним, і корабель почав хилитися на ніс. У цей момент, згадував він, «я вирішив сам роздивитися й визначити, у чому проблема».
Він підійшов до поруччя в передній частині палуби, нахилився вперед і глянув на ніс. Бак частково зник під водою.
Ґонтлетт пішов у каюту і вдягнув свій жилет.
Усі системи корабля відмовили. Стерно не працювало. Головна динамо-машина теж зупинилась, і світло згасло. Усі, хто перебував у внутрішніх коридорах, опинились у повній темряві. Оператор зв’язку Марконі на найвищій палубі перейшов на аварійне електропостачання. Два ліфти всередині корабля, у частині для першого класу, застрягли[584]. Один із пасажирів згадує, що люди в ліфтах почали кричати.
Єдиний ліфт, яким можна було дістатись у багажне відділення, теж зупинився. Десятки членів екіпажу, які готували багаж пасажирів до прибуття, загинули або під час удару торпеди, або ж трохи згодом, коли вода залила ніс[585]. Кочегар, якому пощастило вибратися з котельні № 2, Юджин Мак-Дермотт, згадував, що «потоком води мене збило з ніг»[586]. Серед загиблих тут була більша частина тих, хто мав би спускати шлюпки.
Вода знайшла для себе новий шлях: крізь відкриті ілюмінатори, більшість із яких і так була не дуже високо над ватерлінією. Наприклад, ілюмінатори палуби Е у звичайному положенні були всього в 15 футах над водою. За одним із припущень, щонайменше 70 ілюмінаторів з правого борту лишилися відкритими[587]. Якщо помножити цю кількість на 3,75 тонни води за хвилину, яку пропускає кожен ілюмінатор, то отримуємо 260 тонн води, які надходять щохвилини в корабель через ілюмінатори правого борту.
На годиннику було близько 14:20 —10 хвилин після удару торпеди. Наступні кілька хвилин пасажири та матроси чекали, доки корабель трохи вповільниться та можна буде безпечно спустити шлюпки. Запала тиша. «Стало так дивно тихо, — згадував Альберт Бестік, молодший третій помічник, — і тихі незначні звуки — плач дитини, крик чайки або стук дверей — набули якогось загрозливого значення»[588].
Перша звістка
До Адміралтейства в Лондоні та до Військово-Морського центру почали швидко надходити телеграми з різних місць:
14:15 зі станції Валентія — у Квінстаун:
«Аварія на “Лузитанії” коло Кінсейла. Не підтверджено»[589].
14:20 з Ґеллі-Хед — до Адміралтейства:
«“Лузитанія” в 10 милях на південний схід тоне носом уперед, можливо, атака субмарини»[590].
14:25 з Квінстауна — до Адміралтейства:
«“Лузитанія” торпедована, згідно з повідомленнями, тоне в 10 милях на південь від Кінсейла. Усі вільні буксири та малі судна йдуть на допомогу. Повідомлено в порти Абердін, Пемброук, Банкрана, Девонпорт, Ліверпуль»[591].
«Лузитанія».
Рішення
Перші ж спроби спустити шлюпки з «Лузитанії» зробили очевидним справжній рівень небезпеки для пасажирів. Вони вщент розбили всі ілюзії спокою, який панував навколо через велику кількість шлюпок. Нахил корабля на правий борт був настільки сильним, що шлюпки висіли доволі далеко від корпуса, тобто між палубою і шлюпками було 5—8 футів, а вниз, до води, було близько 60 футів (18 метрів). Члени команди спробували за допомогою шезлонгів перекинути місток до шлюпок, але більшість пасажирів воліла стрибати. Батьки передавали маленьких дітей з рук на руки. Один хлопчик з розгону стрибнув у шлюпку і навіть утримався на ногах.
З лівого ж борту шлюпки висіли над палубою — використати їх було неможливо. Щоб перевести їх у придатне для спуску положення, треба було докласти величезних зусиль. Капітан Тьорнер наказав їх полишити, але положення корабля ставало дедалі гіршим, і пасажири та команда все одно намагалися їх спустити.
Оґден Геммонд, забудовник із Нью-Джерсі, якого запевняли, що корабель безпечніший за нью-йоркський трамвай, ішов уздовж лівого борту разом зі своєю дружиною Мері, аж доки опинився коло шлюпки № 20, яку декілька членів екіпажу разом із пасажирами примудрилися вивісити за поруччя. У неї сідали жінки та діти[592].
Оґден та Мері не мали жилетів — чоловік хотів спуститися по них до каюти, але дружина благала не залишати її саму. Вони намагалися знайти вільні жилети на палубі, та їм не пощастило.
Перш ніж сісти в шлюпку самому, Оґден, дотримуючись морських звичаїв, пропустив жінок та дітей. Мері відмовилась сідати раніше за нього, тому вони обоє стояли осторонь, чекаючи своєї черги. Нарешті Оґден погодився сісти, і вони з Мері зайняли місця в носовій частині. Шлюпка була заповнена наполовину — близько 35 пасажирів, — але екіпаж почав спроби спуску.
Чоловіки на носі та кормі почали працювати з мотузками — фалами, — що проходили через блоки й талі на шлюпці. Моряк на носі втратив контроль над своєю мотузкою. Оґден спробував упіймати її, але вона йшла надто швидко й поранила йому руки. Ніс шлюпки пірнув униз, а корма залишилася нагорі. Усі, хто сидів у шлюпці, впали у воду з висоти 60 футів.
Оґден виплив на поверхню води. Його дружина — ні. Він ухопився за весло, що плавало неподалік.
Спроба спустити наступну шлюпку з лівого борту, № 18, теж була проблематичною. У ній було сорок дітей та жінок, і її тримало на місці шпилькове кріплення[593]. Матрос, який відповідав за цю шлюпку, відмовився її спускати згідно з наказами Тьорнера, але тримав у руках сокиру, щоб розрубати шпильку, якщо надійде новий наказ. Декілька дюжин пасажирів чекали, стоячи між шлюпкою і стіною кімнати для паління першого класу.
Ісаак Леманн, підприємець із Нью-Йорка,
