Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
(«Бесіди з Перевізником»)
Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки — не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.
Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.
— Зет? — перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.
— Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.
— Ну, ти даєш! — захихикав Бодя. — А хіба таке буває?
— Я маю візитку з адресою, але без телефону.
— Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…
— Не треба, — сказав я. — Дізнайся.
Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.
— Тут така краса! — бадьоро вигукнув я, додзвонившись до дружини. — Золоті гори, чисте повітря! Я мов на курорті. До речі, нас запрошують сюди відпочивати.
Але дружина не поділяла мого захоплення. Її цікавило інше:
— Чим ти тут займаєшся? П’єш?
— Я займаюся виключно архівом.
— Коли приїдеш?
— Ще не знаю. Слухай…
Тут нас роз’єднали і я більше не став набирати номер. І так усе зрозумів. Нас давно об’єднує звичка, хоча і звичка — це досить вагома підстава, аби жити разом. Я ні до кого не маю претензій. Ніколи не почував шаленої пристрасті й ніколи її не описував. То в Анни було палке серце, хоча зовні вона справляла враження незворушної особи. Протягом багатьох років Анна вибудовувала власний світ, щоб оселитися в ньому, як, буває, переходять з одного дому в інший. Вона відходила повільно, не кваплячись, озиралася, може, хтось покличе її, попросить повернутись. Та хіба таке буває? Хоча, можливо, вона обернулася востаннє і покликала мене. Я маю добре обміркувати це, щоб не прийти до її тітки таким, як сьогодні: діловим і байдужим.
Пригадую, як у нас на кухні вона здавалася пришельцем з іншого світу, вражаючи нас щирістю. Ми поважали цю щирість, боронили жінку, доки могли, від закулісного бруду літератури. Однак вона вирвалася з-під нашої опіки, вирішивши, що достатньо знає життя великого міста, і покинула його, продовжуючи далі створювати власні світи, де, певно, одній їй було затишно. Дружина вважала, що вона використала нас, як піддослідних кроликів, але я вважаю, що нам не вистачило снаги для спражньої дружби. Такі стосунки у нас ніхто не припиняє, раптом на щось згодяться. І все наше існування покрите змертвілою лускою, яка шурхотить, засмічуючи все довкола.
Отож, ми були різними, бо мене становище зобов’язувало, а її ні. Я потайки заздрив, що вона вільна не сходитися з літературними імпотентами, котрі ніколи не мали власної думки. Зараз вони себе називають герметиками, хоч важко уявити собі герметиків укупі, які самі не знають, що то є герметизм. Крім того, усі вони переобтяжені комплексами, хоча для мистецтва це незле, особливо комплекс неповноцінності, який можна подолати, видавши кілька книжечок і отримавши за них добрі гроші. А потім залягти в долинці чи зайнятися шоу-бізнесом. Мені не пощастило подолати цей комплекс.
Сонце цього невдалого дня нарешті заходило, то спалахуючи, то гаснучи. Я згадав, що не вечеряв, і вийшов. Мене обгорнув м’який прохолодний вечір. Збоку готелю був буфет, де товклося повно люду. Спершу я не захотів іти, але попереду мене чекала самотня ніч. Та й цікаво було подивитись на розваги тутешніх мешканців.
Їм теж було цікаво дивитись на мене. Нічого, звикнуть. Я попросив пива, дві порції сосисок і, поки буфетниця з видовженим жовтим лицем і пригаслими очима все це готувала, запримітив собі столик, за яким сидів старий чоловік, котрий, певно, утік від жінки, живої чи на цвинтарі. Єдина відрада старих чоловіків — пиво і доміно.
Я привітався і спитав дозволу присісти.
— Прошу! Прошу! — і одразу ж поскаржився: — Тілько живу на світі, а він не хоче мене брати до автобуса!
Я подумав, що старий напідпитку переживає якісь давніші події, кивнув, і взявся їсти.
— Йой, біда, біда… Я ’го вже просив: забери мене, чоловіче, та ж в автобусі повно місця. Я тобі доплачу. А він одно: колись візьму вас задурно, а нині не можу. І видит добре, що я такий самітний і слабий. Молодих бере, чого би й мене не взяти? Я би сів у кутику, на бамбетлі. А ви, пане, їжте. То вам коцур так руки подрав, чи сте на гриби ходили?
— Та то пусте. Заживе, як на псі.
— Та воно так… Я чого про коцура питаю? Бо маю вдома старого коцура. Як йду до автобуса, беру ’го з собов, аякже. Він не драпає, хіба спит коло п’єца, або на ліжку, і все чисто розуміє, лиш не говорит. Я ’го не лишу. Жінку би лишив, а його — ні. Бо воно старе, бідне, не дасть собі ради без мене. Нусько, прошу дати мені ще гальбу пива, бо вже пора йти в люлю. А мому Міськові заверни щось у папірчик, як є.
— Добре, — буркнула Нуся.
— Файна кобіта, — зауважив старий. — Як би моя рідна донька. Але я плачу! Нігди в житю не пив-єм наборг, вірите, пане?
— Так, — посміхнувся я.
— Тутка люди файні, але без розуму. За багацтво думают. Палаци будуют, а по тих палацах вітер свище, бо нема кому жити. Діти по чужинах пороз’їжджалися. Я вас пивом угощу, але після п’ятого, бо пенсії акурат на хліб. Приходіт ліпше шостого, бо на один день можут затримати. Молоко мені сусіда раз у два дні носит. Мій Місько дуже молоко любит.
— Маєте пиво, Іване Гнатовичу. А то вашому котику.
— Дякую, Нусю. Я тому панові казав, що ти мені як рідна донька. Така файна, пристійна кобіта, любо дивитися!
— Давайте гроші, як маєте, бо в мене нікого за касою нема, — почервоніла Нуся.
— Може, я вас пригощу?
— Е, ні, боронь Боже! Я маю гроші. Але
