Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк
— Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?
Дівчинка похитала головою:
— Тут немає ніякого міста.
— Як то немає?
— Навколо ліс.
— А ця стежка куди веде?
— До джерела.
— А ось ця?
— До ожини.
— Ну, добре, — сказав я, — щось придумаємо. У тебе гарний пес.
— Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.
— Дякую. Мене звати Ігор.
— А мене — Ліля.
— Твої мама з татом удома?
— Мама скоро прийде.
— А ти хіба не ходиш до школи?
— То ви йдете чи ні? — насупилась Ліля.
— Іду-іду!
Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей — велика мапа зеленого кольору.
— Сідайте, — наказала дівчинка, і я покірно сів.
Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.
Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.
— Дуже дякую, — сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. — Може, ти ще й виведеш мене з лісу?
Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.
— Слухай, Лілю, — спинив я її, — що то за мапа на стіні?
— Хіба ви не знаєте?
Я розвів руками.
— То мапа світу.
— Якого світу?
— Нашого.
— Чекай, хіба наш світ — це ліс?
Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.
— Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, — говорила дівчинка собаці. — Будь чемна!
Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.
Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.
— Нею зацікавились якісь підозрілі люди, — пояснила ця сувора жінка.
— Хто?
— Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.
Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.
— Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.
— Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.
Жінка зблідла.
— Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!
— Певна річ, — погодився я. — Коли вони були?
— Два місяці тому.
— І ви не питали, навіщо їм рукописи?
— Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.
Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.
— То з Києва, дивіться…
На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.
— Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.
— Зробіть таку ласку, — пом’якшала пані Стефа. — Щоб мені було спокійніше.
— Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?
— Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.
— Він так і не з’явився?
— Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.
— Я хотів запитати у вас про одну річ…
— Питайте.
— У вас немає часом будинку в лісі?
— Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.
— Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…
— Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.
— Це було б чудово, — збрехав я.
Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.
«…і золоте листя, щедро розсипане по лавах, стежках, ярах, квітниках із поблідлими квітами, породжує щемливий смуток за тим, що відходить, даруючи нам тлінну красу. Це відчуття подібне до безладу в домі самітньої жінки, куди ніхто не приходить, бо господиня боїться найменшої присутності чужого. Вона розучилась бути потрібною чоловікам, жінкам, дітям, але її ще тішать речі, яким можна служити. Їхній дотик вона сприймає з бентежною вдячністю.
Її посмішка — це посмішка Деметри, що боса стоїть на стерні, склавши на порожньому животі руки.
По садах палять листя. Ще вогке, пружне, воно димить — офіра Деметрі. Нехай її порожня душа, як порожнє лоно, наповниться димом, і вона стане легкою, відірве зранені ноги від колючої стерні.
Але навіщо битись краплям дощу об шибки знадвору, а метеликам — зсередини, коли і там, і тут
