Записки Білого Пташка - Галина Пагутяк

Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.

Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», — казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.

Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому — «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, — потягнувся я, — правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».

Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.

Пора було вертатись до готелю, а я й не помітив, як парк перейшов у ліс, опинившись на невиразній стежці, що завела мене в гори. «Пройшовши шлях земний до половини», я заблукав у лісі. Тепер я зрадів би, почувши шурхіт мітли старої фурії. Довкола мене виростали старезні дерева, обвиті плющем і вкриті мохом. От тобі й на! Заблукати в парку. Нічого, як сказав Чеширський кіт: куди б не йшов, все одно кудись потрапиш. Спокійно, не хвилюйся. Це не ніч, а ранесенький ранок, і мусить стрітися бодай одна жива душа. Краще сісти на цей повалений стовбур, з’їсти канапку, і чекати на того, хто з’явиться.

Справді, з’явився пес. Радше схожий на вовка, ніж на пса, хоч мав ошийник. Зрештою, може, тут такий звичай, що вовки носять дорогі посріблені ошийники. Я віддав вовкові рештки канапки. Той понюхав, узяв у зуби і поніс. «Чекай! — крикнув я. — Куди ти йдеш? Візьми мене з собою!» Бо він мусить десь жити поблизу. Я раптом опинився у такій гущавині, що мусив стати на коліна. За комір посипалася суха хвоя, мертві й живі комахи, лице обліпило павутиння. На мить я зіщулився, збираючись із силами, а тоді рвонув уперед, куди завгодно, тільки б вирватись із цієї гидкої трухлявини. Я добряче обдерся, перш ніж відвоював собі трохи простору, аби розігнутись. І не побачив жодної стежки. Тоді у відчаї запитав себе: невже це я, невже це моє тіло у хащах? Так, ніби звідкись повернулась моя душа і дуже здивувалась. У дитинстві я відчував щось подібне. От до чого призводить один крок убік! Якщо повернутись до природного стану речей, тобто до фактів, я приїхав у містечко C., щоб залагодити справи з творчою спадщиною померлої письменниці. У моєму портфелі — відрядження, квиток із поїзда. Тільки я згубив портфель із сорочками, шкарпетками, бритвою і документами. Гарна ситуація! Правда, вовк не буде вимагати від мене посвідчення особи. От матиму що згадати! Скільки це я років не був у справжньому лісі? Цілу вічність, якщо не вважати пікніки з шашликами. Їхній запах перебивав усі спогади про ліс.

Я став прислухатися, чи не почую який голос цивілізації. Але вуха мені міцно заткнула тиша. Кричати було соромно. Я ж не міг далеко відійти від парку, це ж не джунглі. Цієї пори люди ходять по гриби. Я пішов навмання, точніше, поліз. Роздер плаща, що його не буде кому зашити. Не знаю, чи зможу я розпалити вогонь, якщо не виберуся звідси до ночі. Ніхто не шукатиме мене.

Я чувся геть вичерпаним. Глянув на годинник: одинадцята година. Тоді сів на пеньок, щоб тверезо обміркувати своє становище. Цей ліс — лабіринт. Щомиті можна знайти вихід, але можна його не знайти ніколи. Що більше хвилюєшся, то довше шукаєш. Згори просочувалось жовтувате сонячне світло, поволі нагріваючи землю, і мені стало легше дихати. Я перебував у сні й мені не хотілося з нього йти. Стало затишно, спокійно. Я вимкнув свій час…

Певно, задрімав і здригнувся від гавкання, як ото пси, буває, гавкають заради власної втіхи, щоб просто чути свій голос. Спина заклякла, бо я дрімав, опустивши голову на руки.

Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї — невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом