Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Потім Барч сказав шанобливо, що ніхто так добре, як Фішер, не знає, коли й де готується наступ і яких втрат зазнає німецька армія.

— Звідки йому знати? — усумнився Вайс. — Брешеш ти все!

Барч навіть не образився.

— Ні, я не брешу. Фішер — неабиякий чоловік. Він відповідно до встановлених норм складає список медикаментів, необхідних для кожної військової операції, і потім відсилає звіт про витрачені медикаменти, кількість яких зростає відповідно до втрат. А також актує не повернене госпіталям обмундирування.

— Чому не повернене? — здивувався Вайс.

— Дурень, — сказав Барч. — Що ми, солдат голих ховаємо? У нас тут не концтабір.

Це одверте Барчове натякання аж наче зціляло Йоганна.

Його рани заживали не зовсім добро. Через сепсис близько трьох тижнів трималася висока температура, і він змушений був втрачати всі свої душевні і фізичні сили, щоб не загубити під час непритомності тієї часточки свідомості, яка допомагала йому і в маренні бути абверівським солдатом Вайсом, а не тим, ким він був насправді.

Під час болючих перев'язок поранені кричали, верещали, вили, а деякі навіть силкувалися вкусити лікаря, і це вважалося нормальним, й ніхто не вбачав у цьому чогось негожого.

Йоганн терпів під час обробки ран, ні разу не застогнав, не зойкнув, хоч біль був просто нестерпний. А на це теж потрібні були сили, яких у нього вже майже не лишилося. І все-таки він з нечуваною впертістю тримався й тут, у перев'язочній, коли в цьому не було аніякої потреби. Хто зна, можливо, ця безглузда боротьба із стражданнями була доцільна, бо інакше Йоганн по ночував би себе людиною.

І він став повільно повертатися до життя.

Він уже не втрачав свідомості, поступово падала температура, з кожним днем все далі й далі відходив біль, прибували сили, навіть апетит з'явився.

І разом з тим Йоганна охопило виснажливе пригнічення, туга. Війна. На смертний бій з ворогом повстали всі радянські люди, навіть старі й діти, ніхто не щадить себе, а він, молодий чоловік, комуніст, вилежується, не даючи ніякої користі, на німецькому ліжку, і німецькі лікарі повертають його до життя. Ніщо йому тут не загрожує, він лежить у теплій, чистій постелі, ситий, його турботливо доглядають, він навіть у пошані. Ще б пак! Німецький солдат-герой, що побував у рукопашному бою.

А тут ще Йоганн дізнався від поранених, що гарнізон, оточений у Куличках, був атакований після могутньої артпідготовки і повністю знищений.

Виходить, марно Йоганн смертельно ризикував.

Він вчинив неправильно, нікуди від цього не дінешся, нема й не буде йому виправдання. Та звідки Йоганн міг знати, що, коли танкіст, спливаючи кров'ю, доповз до своїх, йому не довелося доповісти начальникові гарнізону про те, що з ним трапилося!

Обеззброєний, без пояса, він стояв, хитаючись, перед начальником особливого відділу й мовчав. Той вимагав признатися у зраді Батьківщині: усе, що йому казав танкіст, здавалося неправдоподібним, вигаданим. Були факти, які танкіст не заперечував і не міг заперечувати. Так, він зустрівся з фашистом. Так, і фашист його не вбив, а він не вбив фашиста. Так, він дав фашистові карту. Байдуже яку, але дав. Де секретний пакет? Немає пакета. Самого цього досить. Не взяв секретного пакета! Все ясно.

І танкістові теж було все ясно — він добре усвідомлював безвихідність свого становища. І стійко прийняв вирок, тільки просив не переміщувати вогневі позиції і мінне поле. А коли зрозумів, що до його слів, як і досі, ставляться з підозрою, почав так принизливо просити про це, як легкодухі благають зберегти їм життя.

Це останнє танкістове прохання було виконано, але зовсім не тому, що йому повірили: просто не лишилося часу змінити вогневі позиції.

Німці почали артпідготовку, і система їхнього вогню у перші ж хвилини багато чого відкрила начальникові особливого відділу: вперто обминаючи наші вогневі позиції, німці били по тих ділянках, де не стояло жодної батареї. Слідом за артпідготовкою почалася танкова атака, і танки пішли просто на мінне поле.

І особіст зрозумів, що засудив на смерть невинну людину, героя. І німець, про якого той казав, певне, зовсім не німець, а такий самий чекіст, як і він, і, виконуючи свій обов'язок, довірився танкістові заради того, щоб ввести в оману ворога і врятувати гарнізон.

Коли фашисти вдерлися в розташування гарнізону, начальник особливого відділу, лежачи біля кулемета, відстрілювався короткими, скупими чергами. Потім бив з пістолета. Останній патрон, який міг врятувати його від мук, він, аккуратно цілячись, послав у ворога.

Коли начальника особливого відділу, що не стояв на ногах од незліченних ран, притягли в контррозвідку, він думав лише про те, щоб не втратити свідомості на допиті й до пуття зробити те, що він вирішив зробити: відвести небезпеку від героя-розвідника.

Капітан Дітріх допитував особіста, застосовуючи ті методи, які вважав за найефективніші. Спочатку особіст розважливо мовчав: адже інакше його слова здалися б не досить правдоподібними. Признання повинні в нього вимучити, ось тоді йому повірять. І в нього довго й старанно вимучували признання. Нарешті, коли особіст відчув, що його страждання стають нестерпними і він може померти, так і не сказавши того, що хотів сказати, заради чого пішов на цю подвійну муку, він зробив признання, якого від нього добивалися. Сказав, що послав танк у ворожий тил з метою дезінформації: вручив командирові карту з фальшивими позначками вогневих позицій і мінного поля, щоб той підкинув цю карту противникові. Та коли танк підбили, командир загинув. А планшет його, в якому була карта, надів один а танкістів. Якийсь сміливий німецький солдат заліз у танк, та в боротьбі з екіпажем був убитий. Єдиний неушкоджений танкіст звалив на себе пораненого товариша, в якого був планшет з картою, і поповз назад, до своїх. Та вогонь був дуже сильний, танкіст злякався й покинув пораненого. Не знаючи завдання й того, що карта фальшива, він повинен був узяти планшет. Але не зробив цього і