Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

Вайсові було необхідно якомога швидше повернутися в свій спецпідрозділ, і він з привабливою щирістю заявив, що мріє швидше опинитися на фронті. І Фішер зробив першу відмітку в історії хвороби Вайса, діагностуючи його політичне здоров'я.

Звична Йоганнова спостережливість допомогла йому одразу ж визначити справжні функції і Фішера, і Барча.

І коли Барч почав страдницьки млосним голосом радити Вайсові, що слід проробляти, аби продовжити перебування в госпіталі, Вайс вихлюпнув йому в обличчя рештки кави. І покликав до себе Фішера. Та доповідати Фішерові не було потреби. Побачивши залите гущею кави Барчеве обличчя, Фішер і сам усе зрозумів. Сказав Вайсові суворо:

— Ти, солдате, не кип'ятися: Барч відданий фюрерові…

Тепер Йоганнові не потрібно було більш ніяких доказів: і з Фішером, і з Барчем усе було ясно.

Госпіталь чимось нагадував поле після бою і відрізнявся від нього тільки тим, що все тут було охайним, чистеньким. Спостерігаючи поранених, чуючи їхні стогони, бачачи, як страждають ці солдати з відрізаними кінцівками, покалічені, вмираючі, Йоганн переживав подвійне почуття.

Це були вороги. І чим більше їх потрапляло сюди, тим краще: значить, радянські війська успішно відбивають напад фашистів.

Та це були люди. Ослабнувши від страждань, відчувши дотик смерті, деякі з них немовби поверталися в свою природну людську оболонку: батьки родин, майстрові, селяни, робітники, студенти, недавні школярі.

Йоганн бачив, як мертво скляніли очі якого-небудь солдата, коли Фішер, бадьоро поплескуючи його по плечу, заявляв про зцілення. Значить, на фронт. І коли в декого вистачало сили волі, незважаючи на нестерпний біль, засинати, опинившись на госпітальному ліжку, то напередодні виписки всі страждали на безсоння. Не могли загасити в собі жагу життя, але думали тільки про себе. Ніхто не казав, що не хоче вбивати.

Йоганн одного разу вночі сказав допитливо:

— Не можу заснути: все про російського танкіста думаю. Літній уже. Дружина. Діти. Можливо, як і я, до армії шофером працював, а я вбив його.

Хтось пробурчав у темряві:

— Не ти його, то він би тебе.

— Але ж він і так був увесь зранений.

— Росіяни живучі.

— Але він просив не вбивати.

— Брешеш, вони не просять! — твердо сказав хтось хриплим голосом.

Барч голосно поцікавився:

— А коли який-небудь попросить?

— Та я кажу — вони не просять! — уперто повторив той самий голос. — Не просять — і край. — І додав злісно: — Ти, корово, мене на словах не лови, бачив я таких!

— Он ти як!.. — погрозливо почав Барч.

— Так, — обірвав його хриплий і змовк.

Другого дня, коли Вайс повернувся після перев'язки в палату, на ліжку, де лежав раніше солдат з хриплим голосом, був другий поранений і стогнав тоненько, жалібно.

Вайс спитав Бирча:

— А де той? — І кивнув на ліжко.

Барч багатозначно підморгнув:

— Німецький солдат повинен тільки зневажати ворогів. А ти як думаєш?

Вайс відповів переконано:

— Я своїх ворогів ненавиджу.

— Правильно, — схвалив Барч. — Правильно кажеш.

Вайс, дивлячись йому у вічі, промовив:

— Я знаю, кому я служу і кого я мушу ненавидіти. — І, відчувши, що не слід говорити таким тоном, спитав заклопотано: — Як ти себе почуваєш, Барч? Я хотів би зустрітися з тобою потім, десь на фронті.

Барч промовив засмучено:

— А чого ж, можливо, звичайно… — Потім сказав роздратовано: — Не розумію росіян. Чого вони хочуть? Армію розбито, а вони не кидають воювати. Інший цивілізований народ давно б уже капітулював і пристосувався до нових вимог, щоб продовжити своє існування…

— На скільки, — спитав Вайс, — продовжувати їм існування?

Барч відповів туманно:

— Поки що їх значно більше, ніж нам потрібно буде східних робітників…

— А тобі скільки їх треба?

— Я б узяв п'ять-шість.

— Чому не десять-двадцять?

Барч зітхнув:

— Коли б батько ще прикупив землі… А поки що, ми розрахували, п'ятьох-шістьох вистачить. Все-таки їх доведеться утримувати. У нас скотарська ферма в Баварії, і вигідніш годувати зайву худобу, аніж зайвих робітників. — Почванився: — Я закінчив у тридцять п'ятому році агроекономічну школу. Батько й тепер радиться зі мною, куди вигідніше вкладати гроші. В роки кризи батько їздив пожирувати до міста. — Показав на долоні: — Отакенький шматочок шпику — і, будь ласка, дівчина. Мати знала. Ключі від комори ховала. Батько зробив відмичку. Він і тепер ще бадьорий.

— Краде шпик для дівчат?

— Узяв двох із жіночого табору.

Вайс промовив мрійливо:

— Хотів би я все-таки з тобою на фронті зустрітися, дуже хотів би…

Барчу ці Вайсові слова не сподобалися, він змовк, одвернувся до стіни…

Під час операції і болючих перев'язок Йоганн поводився, мабуть, не дуже розумно. Він мовчав, зціпивши зуби, облипаючись потом від нестерпного болю. І ніколи не скаржився лікарям на слабість, нездужання, не випрошував додаткового, посиленого харчування і ліків, як це робили всі поранені солдати, щоб підіслати додому або продати на чорному ринку. Він надто відрізнявся від інших, і це могло викликати підозру.

Барч розповідав, що в Чехословаччині він міняв найпаршивіші медикаменти на годинники, брошки, обручки й навіть купував за них жінок, використовуючи безвихідне становище тих, у кого хворів хтось із близьких людей. Місця на медикаменти треба мало, а одержати за них можна дуже багато. Він сказав Вайсові по секрету, що відповідні служби вермахту мають наказ одразу ж вилучати всі медикаменти на захоплених територіях. І не тому, що в Німеччині не вистачає ліків, а для того, щоб сприяти скороченню чисельності населення на цих територіях. І Барч позаздрив своєму шефові Фішеру, під контролем в якого всі медикаменти, які надходять у госпіталь: Фішер чималу частину їх сплавляє на чорний ринок. На нього працюють кілька солдатів з