Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко
– Я згодна, тільки… Тільки тоді Борис стане моїм кумом! А ми ж збираємось одружитись.
– Ну то й женіться собі!
– Але ж кумам не можна одружуватись між собою, це великий гріх, хіба ти не знаєш?
– Наша тьотя Стася теж вийшла заміж за свого кума – і гарно живуть!
– Правда?
– Ось тобі хрест, що вам женитись можна! – завірила Миросю Люба.
От похрестили вони дитинку. Борис зібрався назад на Київ і Миросю мою бере з собою.
– Поїдемо купляти весільне плаття! – хвалиться Любі Мирося. – Мама ще й вділили мені грошей на білі туфлі!
– А чого ти так зарання купляєш плаття? – Люба не добере тямки.
– Бо ми з Борисом вирішили зразу ж після сватання весілля грати, то коли я тоді поїду? А так буде по дорозі.
– А його мама знає… про весілля?… – чомусь опустила очі Люба.
– Мабуть, знає. А що, хіба вона така зла, що буде проти?
– Та тітка трохи недобра…
Але Мирося в Київ таки поїхала. Вона не хотіла набирати матерії, щоб вдома їй плаття шила швачка. Мирося вирішила купити вже готове! І мала на те право: гроші чесно заробила, сама. А в Києві до плаття вибрала ще й гарні туфлі, на підборах, віночок із капронових квіток, довгу фату.
– Ні в кого не буде такого плаття! – раділа вона вдома, хвалилася мені нарядом.
А я з радості та з дуру та й побігла до Олександри.
Олександра – до сусідки.
А та – далі!..
Та й до вечора про весілля знало все село.
Вже й дівчата приходили до Миросі, розпитували. А вона всім показувала свої убори.
– Хоч би ніхто не зурочив, – щось я наче як відчула, та й спиняю. – Не можна до дня весілля молодій навіть у дзеркало в платті самій на себе дивитись. А ти?… Усе село вже бачило тебе молодухою!
Тільки ж Мирося не зважала… Вона знай чекала на свого Бориса.
Але уже минув тиждень, другий, третій…
– Коли ж сватання? – допитуюся в Миросі, – га?
– Не знаю, чогось Борис до мене не з’являється, та й ніде його не видно. Я ж знаю, що мав би давно приїхати із Києва. Піду, мабуть, та й сама спитаюся у Люби.
– Йди.
А там…
– Миросю, – каже Люба, – Борис більше до тебе не прийде ніколи, і не шукай його, і не питай.
– Як? Чому…
– Його не пустить його мати.
– А що я їй зробила поганого? Вона ж мене геть не бачила й не знає!
– Розумієш, ви ж тепер куми… І мати Борисова каже, що це великий гріх… Бо якби ви одружилися, то вродилися б каліки. А кому воно таке треба?
– Любо!!! Я ж тобі казала!!! Це саме, на цьому ж місці! Ти мені тоді про тьотю Стасю говорила, хрестилася, запевняла мене, що все буде добре!
– Миросю, вибач… – зітхнула Люба. – Нас дуже просила Борисова мама, аби ми взяли його за кума. Вона ж і телеграму до Києва сама тоді давала. Ми не могли відказати, ми ж сусіди.
– ?!
– Вона тебе не хотіла за невістку… Бо твій брат, Миросю, в тюрмі сидить. Ти бідна… А Ганя ваша…
– Любо!!! Я тобі цього ніколи не прощу! Ніколи! Ти мені була як рідна сестра! Я зараз же піду до Бориса! Я сама його про все спитаю!
– Підеш принижуватись? Не йди, Миросю, бо Бориса немає вдома, а його мама тебе не пожаліє. Тобі й так мало вже сорому? Он, купила плаття…
А ще через тиждень Миросі переказують: у Бориса є наречена, Катя; батьки уже зробили їм сватання, а весілля буде на осінь.
Пішла моя Мирося до куми, щоб подивитися їй у очі…
– То його мама підібрала дівчину, – каже Люба. – А Борис мені казав, що таки любить тебе, Миросю.
Був пізній вечір, я розпалила у печі. Сиділа на ослінчику і обирала картоплю: лушпайки складала собі у пелену – то поросятам, а голі бульбочки на стіл, мала кидати в окріп. Як тут хтось бухнувся у двері, аж загриміли шибки.
– Миросю?… Чого ти така біла? –
