Чінгісхан - Василь Григорович Ян

— Що це? — спитав вершник, схиляючись до простягнутого клуночка.

Курбан схопив його за голову й руку. Кінь сполохався і кинувся вбік. Курбан не відпускав татарина і волікся по землі, доки вершник не звалився. Тоді Курбан зарізав його ножем, як звик різати баранів.

Курбан підвівся й озирнувся. Хтось із тих, що були біля багаття, щодуху побіг геть, інші, причаївшись, визирали з яру. Потім підійшло двоє.

— Він уже не дихає, — сказав один, схилившись над татарином.

— Тепер треба чесно поділити все, що на ньому, — сказав другий і заходився здирати з забитого кожух, одягнений без сорочки на голе смагляве тіло.

Всі кинулися до коня і допомогли Курбанові спіймати його. Тут Курбан сказав:

— Ви беріть все, що хочете, а рудий кінь буде мій. Ви ж бачите, що це не монгольський, а наш, селянський, украдений кінь. На ньому я оратиму землю.

— Кинемо краще жеребок, — сказав один, намотуючи на руку повід коня.

— Дивись, татарин живий, він підводиться! — крикнув Курбан, і чоловік, злякавшись, кинув повід і побіг.

Курбан одв’язав і скинув на землю всі мішки і торбинки, які були на коні, крім однієї, найважчої. Скочивши в сідло, він крикнув:

— Які ви джигіти! Ви — перелякані жуки, що втікають від піднятої палиці. Коли б у вас були лев’ячі серця, то ми разом не тільки вигнали б усіх татар і монголів, але й усіх хорезм-шахів, султанів, беків і ханів, які загарбали наші землі. А ви — таргани, ховаєтесь у щілини і боїтеся кожного шурхоту! Звичайно, найнікчемніший татарин вас розчавить. Прощайте і згадуйте Курбан-Кизика, богатиря всесвіту! — Махнувши рукою, Курбан поскакав через поле.

Що ближче Курбан під’їздив до Бухари, то більше зустрічалося зруйнованих селищ і об’їдених трупів. Розжирілі собаки з одвислими животами поволі відходили гедь від трупів, волочачи хвости, і лягали, не гавкаючи.

У безлюдному місці Курбан розв’язав шкіряний мішок татарина, що лишився на сідлі, сподіваючись, що в ньому він зберігав награбоване золото. Там виявилось три звичайних ковальських молотки різної величини, терпуг, кліщі, клуночок з пшоном, шматок вареного м’яса і десяток коржів. Де ж золото? У згорненій ганчірці Курбан знайшов шкіряний гаманець. У ньому були гроші — не золото, а жменька срібних і мідних монет. Усе-таки й ці дирхеми пригодяться в хазяйстві, та ще зберігся за щокою золотий динар хорезм-шаха.

Біля деяких селищ на нивах уже працювали селяни. Вони скаржилися Курбанові, що тепер в ариках вода надходить неправильно й рідко, деякі поля засохли, на інших вода, розлившись, розмила зорані і засіяні землі. Скрізь утворилися нові яри.

Вже недалеко від рідного дому в одному безлюдному селищі Курбан зустрів знайомого селянина Кувонча. Той вказав на купу закуреного каміння і попелу.

— Ось все, що лишилося від мого будинку! — говорив Кувонч, сумно хитаючи головою. — Я ходжу навкруги і кличу моїх дітей, а вони не приходять. У той день, коли прискакали монголи, я був на полі. Я побачив дим, збожеволілих сусідів і побіг за ними, гадаючи, що й моя сім’я втекла з іншими. Коли я повернувся вночі, розшукуючи свій дім, — нічого не лишилося, крім оцього каміння й гарячого попелу. Я не знаю, чи монголи повезли моїх дітей, чи всі вони загинули в полум’ї… Але, може, вони ще повернуться?

Сповнений тривоги Курбан поїхав далі і вже у темряві опинився біля старої тополі, де відвідна канавка повертала до його ниви.

В арику текла вода. У німій тиші ночі, при блідому сяйві місяця він наблизився до будинку. Ворота подвір’я були розчинені навстіж. Він зіскочив з коня, поставив його під навісом і пішов до дверей будинку. Вони були забиті впоперек дошкою. Ні шурхоту, ні зітхання за дверима…

Навіть собака не зустрів його…

Курбан назбирав оберемок соломи і кинув коневі. Потім знайомими виступами стіни виліз на дах. Там ліг на купі старого стебла джугари. Засинаючи, він чув слова, сказані Кувончем: «Вони, може, ще повернуться?»

Рано-вранці, коли пройнятий холодним вітром Курбан перевертався на даху хатини, до нього долинув дивний звук, схожий на віддалений стогін. Курбан прислухався. Стогін повторився. Він линув знизу. Хто це стогне? Поранений татарами? Чи, може, вмираючий татарин?

Курбан зліз із даху і кинувся до коня. Той уже з’їв усю солому і нетерпляче перебирав ногами. Курбан витяг з шкіряної торбинки молоток. Висадивши двері хатини, він увійшов всередину. Там було темно. Він пошарив руками по лежанці і наткнувся на тіло. Обмацав обличчя і пізнав матір. Вона лежала, як мертва; тихий голос простогнав:

— Я знала, синку, що ти повернешся. Курбан не покине нас…

— А де інші?

— Всі втекли туди, до гір, а я лишилася сторожити дім, та зовсім знесилилась. Мене, певно, вважали за мертву і двері забили. Так, синку, тепер, коли ти повернувся, все поправиться…

Курбан знайшов горщик, приніс води з канавки, зібрав колючок. Він розпалив вогонь і поставив горщик, насипавши в нього пшона. В хатині стало світло й тепло. Мати лежала, худа і слаба, не маючи сил поворухнутися. Її ніс загострився, і сухі обтягнуті губи шепотіли:

— Ось ти й прийшов, синку!

Курбан одвів коня на пустир, стриножив його і залишив пастися. Поряд була його ділянка поля, такий клапоть, як долоня, — як