Чінгісхан - Василь Григорович Ян

Шурхіт і шепіт примусили шаха прокинутись. Йому почулися слова: «Він великий, він дужий…»

Чиї голоси могли пролунати на цьому безлюдному острові? Знову вороги? Шах озирнувся. На горбі, серед кущів сивої трави, майнула й одразу ж сховалася голова в чорній овчинній шапці. У Мухаммеда з собою не було зброї, — лук, стріли і сокира були в юрті. Шах швидко піднявся на горб. Кілька чоловік у дранті, босоногі бігли через глинясту площадку, і серед них незграбно шкандибала на чотирьох обрубках якась страшна істота. «Я наказав астрабадському правителю доставити мене на зовсім безлюдний острів! Звідки ці люди?» — з тривогою Мухаммед попрямував до своєї юрти. Над нею звивався димок. На площадці перед юртою півколом сиділо близько десяти потвор. Що це були за обличчя, які майже втратили людську подобу! Розпухлі, червоні лев’ячі морди, з величезними наривами і виразками.

— Хто ти? — закричав один з цих невідомих. — Для чого ти прибув сюди? Нас звідусіль виганяють, ми зайняли цей острів.

— А хто ви?

— Ми — прокляті аллахом. Сьогодні ми приїхали на цей острів і тут будемо рибалити.

— Хіба ти не бачиш? Ми всі прокажені; іще живі, розвалюємося, як мерці. Дивись, ось у цього одвалилися всі пальці. У цього відпали ступні ніг і руки до ліктів, і він ходить рачки, як ведмідь. У цього витекло око, а в цього розпався язик, і він став німим.

Мухаммед мовчав і думав з тугою про човен, який чорною крапкою віддалявся до далекого берега.

— Ми всі молилися, щоб аллах допоміг нам. Він пожалів нас і прислав тебе.

— Чим же я можу допомогти вам?

Один з тих, що сиділи, підвівся. Він здавався сильнішим і вищим за інших і в руці тримав сокиру.

— Я шейх нашого братства, і тут, у царстві проклятих, всі повинні мені коритися. Хто не виконає мого наказу, буде забитий. Ти здоровий і міцний. Ми тебе приймаємо до нашої громади, і ти будеш таскати сіті, носити воду і дрова. Не всі з нас можуть це робити. У цій юрті, посланій нам аллахом, ми знайшли казан, рис, борошно, глечик з маслом і бараняче сало. Тепер ти житимеш з нами і скинеш свій одяг; його ми будемо носити всі по черзі, а тобі одяг не потрібний.

Мухаммед повернувся і, задихаючись, побіг до берега. Прокажені пішли за ним і, зібравшись на вершині горба, спостерігали. Хорезм-шах пройшов на піщану косу, зібрав там сухі гілки, викинуті морем, розклав багаття і розпалив вогонь. Стовп густого диму, клубочачись, потягнувся в небо. «Цей дим побачать з берега, сюди припливе човен і одвезе мене назад на землю, — бурмотів Мухаммед і думав тільки про човен, який загубився в туманній далині. — Хай там війна, хай там гасають татарські вершники, але там живі, здорові люди. Вони ворогують, страждають, плачуть, сміються, і жити серед них буде радістю після цього острова живих мерців».

Через п’ятнадцять днів, згідно з обіцянкою, до острова приплив човен. В ньому прибув з кількома джигітами полководець хорезм-шаха Тимур-Мелік. Не одразу пощастило знайти хорезм-шаха. Він лежав на березі зовсім голий. На голові в нього сиділа ворона і клювала очі.

Тимур-Мелік обійшов острів і знайшов переляканих прокажених, які сховалися в кущах. Він спитав їх, що трапилося на острові. Вони розповіли:

— Ми бачили, що всі, хто прибув у човні, кланялись до землі цій людині, яка залишилась на нашому острові, і називали її падишахом. А ми добре знаємо від стариків, що коли прокажений надягне одежу, в якій ходив шах чи султан, то хворий стане здоровим і рани його загояться. Тільки тому ми зняли одяг з цієї людини. Ми кликали його обідати з нами, приносили йому їжу, але він відмовлявся їсти, весь час палив багаття і лежав ось так мовчки, як зараз. Весь одяг його цілий. Ми переконалися, що ця людина не була султаном, тому що ніхто з нас не одужав.

— Дозволь, ми переб’ємо їх! — вигукнув один джигіт.

— Тільки не нашими шаблями, щоб не забруднити ясні клинки їхньою отруєною кров’ю, — відповів другий воїн і прошив стрілою живіт шейхові прокажених. Той з одчайдушним криком кинувся бігти, а за ним побігли і всі інші прокажені.

— Залиште їх! — крикнув Тимур-Мелік. — Вони вже покарані аллахом. Я далеко нещасніший за них! Усе життя я бився за велич шахів Хорезму. Я проливав свою кров, вірячи, що хорезм-шах Мухаммед — новий непереможний Іскендер і що в день народного горя він поведе безстрашні мусульманські війська до славних перемог. Тепер мені соромно моїх ран, мені шкода юних років, даремно потрачених на захист химерного міражу пустелі. Ось лежить той, хто мав величезне військо і міг підкорити всесвіт, а тепер він неспроможний поворухнути рукою, щоб відігнати ворону. Він лежить, усіма забутий, не маючи шаровар, щоб прикрити наготу, і пучки рідної землі для своєї могили. Годі, не буду більше воїном! У мене не вистачить сліз, щоб змити гіркі помилки, що печуть мене…

Тимур-Мелік вихопив свою криву шаблю, наступив на неї ногою і переламав. Він сам обгорнув тіло хорезм-шаха тканиною свого тюрбана і прочитав над ним єдину коротку молитву, яку знав. Джигіти викопали ножами. у піску яму і поховали в ній труп хорезм-шаха Мухаммеда, що був наймогутнішим з мусульманських владик і скінчив своє життя безславно, як козеня, що тремтить під ножем м’ясника.

Тимур-Мелік покинув острів і вирушив з своїми джигітами на розшуки султана Джелаль ед-Діна, щоб розповісти йому про смерть його батька. Кажуть, що потім багато років він мандрував простим дервішем, блукаючи по Аравії, Ірану й Індії.