У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

узявши кілька сто-франкових кредиток (за меншу платню професор би не рипнув-ся), пояснив запалення інтоксикацією і приписав відповідний режим. Опух, проте, не стухав, великий князь звернувся до пересічного бальбецького лікаря, і лікар через п’ять хвилин витягнув з ока запороху. Назавтра все як рукою зняло. А проте куди небезпечнішим конкурентом був для Коттара один славетний психіатр. Був то рум’яний, життєрадісний чолов’яга — життєрадісний не лише тим, що маючи справу з душевними хворобами, сам був здоровий нівроку, а й тим, що для покріплення хворих він вважав за потрібне сміятися гучним сміхом як при зустрічі, так і при прощанні з ними, хоча б йому й довелося потім руками, як у атлета, накидати на них гамівну сорочку. Коли ви з ним заводили мову про щось у товаристві — про політику чи про письменство — він вислуховував вас із доброзичливою увагою, ніби ставлячи собі питання: «Яким же це ми випадком зіткнулися?» — і зразу своєї думки не висловлював, буцім його було запрошено на консиліум. Але зрештою, як не оцінюй його хист, а він знавець свого діла. Ось чому всю свою злість Коттар зганяв на дю Бульбоні. Зрештою я розпрощався з приятелем Вердюренів, пообіцявши професорові якось нагрянути до них.

Те, що він сказав про Альбертину й Андре, завдало мені глибокої рани, але страждати я почав не зразу, як це буває за отруєння, що діє повільно.

Того вечора, коли я посилав ліфтера по Альбертину, вона не прийшла — попри всі його запевнення. Усі чари жінки не розжеврюють кохання так сильно, як деякі слова цієї жінки на зразок: «Ні, ввечері я не вільна». Якщо ми з приятелями, то такі слова пропускаємо повз вуха; цілий вечір ми веселі, жіночий образ не витає перед нами; він занурений ув особливий розчин; а повернувшись додому, ми зразу знаходимо відбиток, проявлений і дуже виразний. Ми помічаємо, що з життям тепер ми б уже не розлучилися так легко, як напередодні; ми й тепер не боїмося смерти, але сама думка про розлуку уявляється нестерпною.

Зрештою, щоправда, не по першій годині ночі (цю найпізнішу пору заповідав ліфтер), а лише по третій, я вже не мучився, як раніше, на гадку, що Альбертина навряд чи прийде. Коли я остаточно переконався, що вона не з’явиться, то заспокоївся і навіть збадьорився; зночована мною ніч була для мене просто однією з багатьох ночей, коли ми з Альбертиною не зустрічалися, — з цього я й виходив. А потім уже думка, що я побачу Альбертину завтра або ще колись, робилася для мене солодкою, леліючи над цією пусткою, з якою я примирився. Вряди-годи, в вечори чекання, туги завдають ліки, яких ми зажили. Журливець бачить причину своєї нудьги не там, де слід, він гадає, ніби сохне за тією, яка все Не приходить. Любовний вогонь розпалюється в цьому разі, як деякі нервові недуги, неправильним поясненням джерела гризоти. Проте ліпше не пробувати давати правильне пояснення, принаймні в царині кохання, бо це почуття (хай би там чим викликалося) завжди оманливе.

Назавтра я дістав від Альбертини листа, де вона писала мені, що тільки зараз вернулася, що моя цидулка її вже не застала, але ввечері вона, з мого дозволу, прийде зі мною зустрітися, і в словах її листа, як і в тих, що вона сказала мені колись по телефону, я ніби відчув зажиті нею розкоші, відчув присутність тих людей, яким вона віддала перевагу наді мною. Ще раз усього мене охопила болісна цікавість узнати те, чим вона жила, потаємне почуття кохання, яке завжди з нами, і на хвильку мені здалося, ніби воно прихилить мене до Альбертини, але воно тільки стрепенулося — не скресло, і останні його відголоски завмерли, перш ніж воно рушило з місця.

Під час мого першого перебування в Бальбеку я, — може, так само, як і Андре, — не розкусив Альбертининої вдачі. Я гадав, ніби вона вітрогонка, і не знав, чи зможуть усі наші благання втримати її і не пустити на garden-party, змусити її відмовитися від прогулянки на віслюках чи від пікніку. Під час другого мого приїзду в мене заронилася підозра, що її вітрогонство — личина, garden-party — ширма, а може, й просто вигадка. В різних формах виявлялося одне й те саме (я мовлю лише про те, що було мені видно крізь шкло, шкло не таке вже й прозоре, а що відбувалося за шклом насправді — Бог його знає). Альбертина освідчується мені, клянучись найпалкішими любовними клятвами. Потім зиркає на годинника — їй треба їхати в Енфревіль до однієї дами, яка нібито приймає гостей о п’ятій щодня. Мене катує підозра, та ще й нездужається, і я прошу, благаю Альбертину побути зі мною. Ні, це неможливо (де там, вона має лише п’ять хвилин часу), бо ця не дуже гостинна, образлива і, як запевняє сама Альбертина, пренудна дама розсердиться. «Але ж можна й пропустити візиту». — «Ні, тітка вчила мене, що гречність над усе». — «Але ж ви при мені так часто бували неґречні». — «Тут зовсім не те: дама на мене образиться і накрутить тітку. А в нас із тіткою і так нещирі стосунки. Тітці залежить на тому, щоб я бодай раз її одвідала». — «Але ж вона приймає щодня». Відчуваючи, що «замололася», Альбертина висуває інший довід. «Авжеж, щодня. Але сьогодні я вмовилася зустрітися там із моїми подругами. Мені буде не так нудно». — «Альбертино! Якщо ви боїтеся, як би вам не було там нудно, і все-таки наважуєтеся кидати мене самого, хворого і нещасного, виходить, ви волієте даму і подружок від мене?» — «Що там буде нудно — мене це зовсім не обходить. Я задля подруг. Я відвезу їх додому кабріолетом. Інакше вони там застрягнуть». Я зауважив Альбертині, що потяги з Енфревіля ходять до десятої вечора. «Це правда, але, бачте, може, нас попросять залишитися обідати. Господиня дуже гостинна». — «Ну, то відмовтеся». — «Тітка і за це на мене озлиться». — «Ну, то пообідайте і верніться десятигодинним». — «Замало часу». — «Тоді годі й думати, щоб обідати в місті: ви не встигаєте на свій потяг. Д знаєте що, Альбертино, все можна зробити дуже просто. Я відчуваю, що на повітрі поздоровшаю; якщо не можна відчепитися від цієї дами, я одвезу вас до Енфревіля.