Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Тобі. Ти одружився, скоро станеш татом. Може, це по­служить тобі уроком на майбутнє. І ти не робитимеш помилок, які зробив твій батько. Якщо наша розмова затягнеться далі, я стрілятиму в нього. Віриш мені, Іцику? Я не промахнуся, потім ми підемо. Ваше золото, ваш дорогоцінний товар, лишиться при вас. Поховаєш батька за старим звичаєм і продовжиш його справу. Передаси її синові. Може, Бог пошле тоді ще дітей…

— Досить! — голос старшого Натансона раптом зірвався, нагадавши квиління пораненого птаха. — Досить! Беріть усе, що хочете! Все забирайте! Ви будете прокляті, вам не принесе щастя ця ваша здобич!

Він дивився не на Фаїну: втупив погляд у Полтаву, і хлопець, відчувши легке запаморочення, стиснув руків’я револьвера ще міцніше. Так, ніби лише тримаючись за нього, міг не впасти.

— Ми без вас прокляті, — відчеканила Фаїна. — Тільки дуже скоро ви побачите, пане Натансон, як ми, прокляті, здобудемо перемогу в боротьбі. Ось тоді ми до вас знову прийдемо. Уже зовсім в іншій якості.

— Вей, подільський гоп-стоп став ідейним, — ювелір закотив очі. — Світ стає дибки, а століття лише починається. Що далі буде, вей… Іцику, чого стоїш? Хіба не бачиш — товариші поспішають. Їм ніколи, Іцику. Вони нашим золотом хочуть зробити свою революцію.

Молодший Натансон незграбно випростався, зник за завісою.

Полтаві раптом захотілося, аби син ювеліра придумав спосіб, як викликати поліцію. А сам би він із такої нагоди здався. Хай ведуть до ротмістра Підвисоцького, аби той зрозумів, що помилився в розрахунках. Поганий агент вийшов із Андрія Волоха, робіть далі, як знаєте. Повертайте назад у тюрму, у цю хвилину Полтава навіть і на таке був згоден.

Іцик повернувся швидко. Двома руками тримав стосик фанерних прямокутних коробочок. Мовчки поставив на стіл, запитально глянув не на Фаїну — знову на Полтаву. Хлопець відвів очі, перевівши погляд і заразом — револьверне дуло на старшого ювеліра.

— Ще, — звеліла Фаїна.

Цього разу молодший Натансон затримався зовсім не надов­го. Поставив поруч ще один стосик, ступив крок назад, покірно склав руки перед собою.

— Мішок.

Молодий чоловік виконав і цей наказ. Далі не чекав: мовчки склав усе, хотів зав’язати. Фаїна жестом зупинила, тицьнула дулом браунінга на вітрину. Покірно кивнувши, Іцик підняв засклений верх. Золоті прикраси з подушок перекочували в мішок. Усе одно вийшло на позір не так уже й багато.

— Готівка, — нагадала Фаїна.

— Грабуйте, — сухо промовив Натансон-старший. — А ти, Іцику, дивись уважно. Насправді сьогоднішній день може бути дуже вдалим. Ми багато побачили з тобою, сину. Ми багато зрозуміли, яке майбутнє чекає на нашу нещасну країну, якщо…

— Готівку, — повторила Фаїна.

— Готівку, Іцику, — кивнув ювелір…

4

На Безаківську повернулися за півтори години.

Поки були в крамниці, Полтаві здавалося — це тягнеться вічність, вони звідти не вийдуть ніколи. Насправді ж як вони зайшли, настінний годинник показував за чверть першу. А коли Фаїна нарешті вирішила, що досить, звеліла обом ювелірам лягати обличчями в підлогу й вони швидко залишили магазин, стрілки вказували п’ять хвилин на другу.

Мішок тримав Андрій. Невеличкий, квадратний, у таких — він бачив — пакують та перевозять різну важливу документацію.

Попри несподіванку та шок, Полтаві стало розуму вчасно заховати револьвер назад до кишені. Свій браунінг Фаїна по­клала в ридикюль на ходу, майже бігом завернула за найближчий ріг, кивнула на візника біля тротуару.

За якусь мить вони вже сиділи в шарабані, кінь побіг риссю, підкови зацокали бруківкою.

— Покличуть, — вичавив із себе Полтава. — Піднімуть тривогу.

— Не тепер, — сказала Фаїна і тут же додала: — Ти справді теля. Але нічого, для першого разу поводився пристойно. Якби щось пішло не так… Не знаю, що б я робила далі, правду кажу.

— Чому б це ти не знала? — підозріло глянув на неї Андрій.

— Дурник, — зітхнула вона. — Я ж теж уперше. Наказ Штерна. Потім поясню…

«Потім» було на Безаківській.

Туди дісталися пішки, як і йшли — з Бібіковського бульвару, де візник висадив їх за наказом Фаїни. Коли їх впустили й Гірш швидко зачинив двері, повернувши ключ у замку на три оберти, молода жінка знесилено притулилася до стіни спиною, голосно видихнула:

— Щоб ти здох, Штерне, зі своїми тарганами! — Та злоби в її голосі не чулося, лише шалена, нелюдська втома.

Уже після того, перевівши подих та опанувавши себе, коротко доповіла, як усе пройшло. Гірш із Малютою тим часом розібрали золото й гроші, розклавши все це на поверхні круглого столу. Штерн вислухав її, час від часу косуючи на мовчазного Полтаву. Тоді розвів руки, потягнувся, аж легенько хруснуло в суглобах.

— Скільки там? — запитав Гірша.

— Немало, — обтічно відповів той, потерши підборіддя. — Навіть якщо там… — Схрестив погляди з Малютою, осікся, пожував губами, продовжив: — Ну, там, де ми домовилися, все це візьмуть за половину вартості, все одно початок непоганий. У Харкові могли взяти приблизно стільки ж. Додай ще асигнації.

— Це на поточні витрати. — Штерн підійшов до столу, взяв купюри жменею, підкинув — папірці метеликами впали назад, накривши золоті ланцюжки, персні й кулони. — Не дуже церемоньтеся там. Покажіть їм нашу силу. Це все не може коштувати половину. Дві третини від вартості, не менше. Вони ж усе одно переплавлять, аби слідів зовсім не лишилося. — Палець торкнувся виразки на щоці, обережно потер її. — Зуб даю, товариші: вони дуже скоро все це золото продадуть тим же Натансонам. Ніхто не постраждає, за великим-то рахунком. Усі вони своє надолужать. — Палець потер іншу виразку. — Якщо так піде далі, то, за моїми підрахунками, нам потрібно буде ще три-чотири екси. Тоді й можна буде починати. Скоріше треба рухатись, часу не так багато лишилося.

— До чого?

— На носі грудень, Фаню. Там і до Різдва недалеко. У нас менше трьох тижнів, аби підготувати всім цим людям наш подарунок. Київ повинен надовго запам’ятати цей рік.

— А ти, між іншим, досі нічого нам не сказав.

— Бо не знав, що вийде. Тепер бачу — гучне свято підготувати можна. Не тільки Києву — всьому Південному сходу цієї імперії.

І Штерн, не міняючи спокійного тону, розказав усім присутнім про Звіринець[62].

Розділ шостий

1

Київ, листопад 1907 року. Вулиця Безаківська

Того ранку на місто впав перший сніг.

Великі білі пластівці густо сипали з молочного кольору неба, тихо торкалися бруківки вулиць і тротуарів та майже