Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Хіба оце — не справжнє? — Полтава кивнув на викладені коштовності.

— Чисте золото, — запевнив ювелір. — Справжнісіньке! Найвищої проби! Але воно — для тих, хто має гроші, та зовсім не має смаку! Ваша дама, молодий чоловіче, має й те, й інше. Тільки не кажіть мені, що це не так! Бо ви мене розчаруєте і я буду погано спати цієї ночі! Іцику! Іцику, де тебе чорти носять, щоб ти мені був здоровий! Ти повинен бути вже тут, Іцику! Ти мусиш відчувати справжніх клієнтів ще там, де ти сидиш, даруйте мені, пані та панове! Іцику!

Рипнули двері. З-за важкої завіси, звідкись із надр помешкання взялася точна копія ювеліра — тільки без борідки, значно молодшого, і не в піджачній парі, а лише в жилеті, котрий Натансон-молодший на ходу застібав на всі ґудзики. Він теж відважив відвідувачам легкий театральний уклін, завмер, кинув швидкий погляд на батька.

— Запропонуй нашим шановним гостям те, за чим вони справді сюди прийшли, — урочисто промовив ювелір. — Вони побачать це і зрозуміють: саме ця річ повинна сьогодні належати їм!

Полтава в цю мить щиро пошкодував, що не має із собою грошей. Йому не хотілося розчаровувати цю симпатичну пару. Кожен напевне знав своє діло, і Андрій готовий був зараз навіть запропонувати боргову розписку, клятвено запевнивши: гроші принесе, добуде, будь-що роздобуде. Фаїна ж поводилася так, наче завжди ходила по таких крамницях. Подарувавши старшому Натансону погляд, якого Полтава від неї навіть не сподівався побачити, вона промовила на диво солодким голосом:

— Ми знали, куди йшли, пане Натансон. Ви таки вмієте вгадувати думки клієнтів.

— Я читаю їх на відстані, шановна пані. Іцик мій цього тільки вчиться. А я освоїв науку давно. Саме тому Натансон — це марка, шановна пані. До кого ви в Києві ще підете, коли вам потрібна справжня річ, найвищої проби? Ні, ви мені скажіть — до кого?

— Ми прийшли куди треба, — заспокоїла його Фаїна так, ніби Полтава справді чогось не знав і вона дійсно збиралася робити покупку. — Крім вас та Іцика ще хтось є в магазині?

— Хто вам іще потрібен, шановна пані? Ми зараз можемо взагалі все зачинити, аби ніхто не заважав вашому щастю! Так Іцик може вже нести чи у вас є особливі побажання, про які я навіть не смію здогадуватися?

— Є, — кивнула Фаїна.

Руки перехопили ридикюль.

Пальці розстебнули сумочку.

Полтава надто пізно зрозумів, що насправді відбувається.

Бо правиця його супутниці, пірнувши в надра ридикюля, виринула звідти з невеличким пласким блискучим браунінгом.

3

— Тихо, — наказала Фаїна, тепер повернувши собі ту, знайому й звичну вже Полтаві, справжню подобу.

Старший Натансон завмер біля прилавка. Молодший дивився на зброю в жіночій руці, мов на якесь небачене раніше диво. Здається, Іцик ще не зовсім зрозумів, що саме починається тут і тепер. Може, він вирішив: це такий несмішний жарт, зараз усе скінчиться, і навіть якщо пальчик натисне на спуск, із дула замість свинцю вилетить букет квітів, — так роблять циркові клоуни.

— Ви… — ювелір кахикнув, обіперся на прилавок рукою. — Ви обережно… Він може стрельнути.

— Так. Приємно мати справу з розумними людьми. Чого став! — Вигук стосувався Полтави, котрий, так само як господарі крамниці, завмер на місці. — Тримай іншого! Забув?

Револьвер сам, здається, нагадав про себе — Андрій враз відчув важкість у кишені пальта, хоча дотепер справді забув про його існування.

— Не гуляй!

Полтава слухняно витягнув зброю, при цьому все одно не розуміючи до кінця, для чого він це робить. Дуло стрибнуло в руці, правиця стисла руків’я міцніше.

— Молодець, — сухо й різко мовила Фаїна, після чого переключила всю свою увагу на переляканих ювелірів. — Значить, так. Часу у нас не так багато. Зараз Іцик доведе нам усім, який він слухняний син свого тата. Повторіть своє прохання, пане Натансон. Ви батько. Він повинен вас слухати.

— Не треба, — одними губами вимовив ювелір, зовсім забувши зараз про своє вміння говорити пишно. — Не треба так.

— Як не треба? — Полтава побачив, як сіпнулися вгору брови Фаїни. — Нічого поганого з вами не станеться. Ваш син просто принесе те, що ви хотіли б запропонувати справжнім поціновувачам, котрі мають смак. Не думаю, що ви захочете втратити марку свого торгового дому, тому несіть справді вартісні речі.

— Не треба, — голос ювеліра здригнувся. — Ви пускаєте нас по миру. Що ми такого зробили… Не може так бути, аби ви прийшли сюди просто так. Я не вірю в такі збіги. Ви помилилися. Це не ми, — він судомно ковтнув. — Знаєте що? Візьміть гроші. Асигнації. У мене в касі є готівка, вона є в сейфі. Це ж надійніше, послухайте мене… Слухайте, я пропоную вам вигідне діло… Не треба думати, де збути всі цяцьки, Боже мій, ви ж не сороки, аби так хапати все блискуче…

— Тихо, — повторила наказ Фаїна, дивлячись ювеліру просто в очі.

Тим часом молодший Натансон поворухнувся — просто втомився клякнути в одній позі. Полтавою керував інстинкт озброєної людини: дуло його револьвера гойднулося в бік Іцика, той не стримав зойку, наступної миті ноги підкосилися, він упав на коліна, простягнув перед собою руки.

— Не вбивайте! У мене буде дитина, я нещодавно одружився! Я покажу вам… Покажу… Ательє Рубінштейна, весільне фото… Чудове весільне фото, ви побачите…

— Фото хай лишається, — жорстко перервала Фаїна. — А потім, коли ми підемо, запитаєш у свого батька. І він розкаже, чому ми прийшли саме до вас і саме сьогодні. Ви забули, пане Натансон, як одного разу до вас уже приходили? Тільки з миром, просили грошей на діло революції, зовсім невелику суму, пожертву. Вона не була б марною, пане Натансон. Але що ви тоді сказали, пам’ятаєте? Чому ви відмовили нашим товаришам?

Ювелір тихенько застогнав, примружив очі, міцніше обіперся об прилавок.

— Ви повернулися… Я не міг у це повірити… Ми ж тоді спокійно про все домовилися…

— Зі мною ви ні про що не домовлялися, пане Натансон. До вас зверталися наші товариші, зовсім інші люди. Але ви заборгували, тож платити доведеться нам. Іцику, не змушуй мене стріляти в твого тата. Тобі пощастило.

— Мені? — молодший далі стояв на колінах, його голос