Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

Чернов примружив очі.

— Навіть так? Умови? Ти переконаний, синку, що можеш ставити якісь умови?

— Зважаючи на те, що я довідався, — так. Відомості того варті.

— Гм, — Чернов потер підборіддя. — Скільки служу — вперше з таким стикаюся. Ніколи ще агенти, котрі до того ж агентами стали ось тільки трошки, — він розсунув великий та вказівний пальці на маленьку відстань, — з охранкою так серйозно не торгувалися. Ти не подумав, що тебе за таке можуть просто повернути в камеру?

— А ви не подумали, що як я не повернуся до Штерна, він відчує, що запахло смаленим, і забереться з Києва? Або навпаки — прискорить втілення свого страшного плану в життя?

— А ти, цікаво, про все подумав? Чернов його не влаштовує, гляньте, яка цяця! Давай йому самого государя!

— Я не просив…

— Ще чого не вистачало! — Чернов уже не на жарт розі­злився, доброзичливість та гарний настрій зникли остаточно. — Бач, який! Ти не подумав, що твоя сестра — фук? Її вже нема й ніколи не буде?

Спершу Полтава не зрозумів, про що мова. Сказано зопалу, правдою бути не може.

— Не зовсім розумію…

— Видно! — зло перервав його Чернов. — Видно, що нічого не розумієш! Набрався наглості, молоде та раннє! Подумав: отак-от просто можна торгуватися з владою? Щеня! Нема твоєї сестри! Три тижні, як закопали на тюремному кладовищі!

Три тижні тому він отримав від сестри записку. Вона…

— Вона писала записки мені, — твердо мовив Полтава. — Ваша ж людина, вартовий Тимофій, їх передавав. Оксана тоді була живою. І зараз жива.

— Вона сиділа в одиночці! Порвала одяг на клапті, сплела мотузку! Повісилася на ґратах, щеня! Вдавилася, згрішила через тебе! Мусила писати тобі записки, це частина плану пана ротмістра! Їй залишили олівець та папір! А ця сука…

— Не смійте! Не треба!

— Смію! Треба! — гаркнув Чернов. — Ця сука, твоя старша сестра, написала-таки наступну записку. Мовляв, не дістанете брата, тебе, значить, з її допомогою! Щось зрозуміла, не така дурна, як ти! Молокосос! Вирішила руки тобі розв’язати! Ще щось тобі сказати? Тяжкою вона була! Від вашого ватажка, Сапіги очкастого! Як він себе там називав, Залізняк? Між вами ж не все було добре, правда? Ось вона тобі й вирішила не говорити, це вже я так думаю! Недовго носила його вишкварка, непомітно було. Звичайно, колись би ти це побачив… Усі б це побачили! — Чернов перевів подих, відкинувся в кріслі. — А я ж не мав права тобі, щеня, про все це говорити. Довів ти мене. Так би жив, отримував від сестри вісточки, цінні відомості добував про терористів. Державної ваги. Ну, так із чим прийшов, тепер, може, скажеш?

Світ перевернувся.

Він здригнувся, став дибки.

Бога нема. Чорта нема. Нічого нема довкола. Тиша, пустка, старий філер бубонить, мов крізь товстий шар вати.

— Говоритиму тільки з ротмістром Підвисоцьким, — почув Полтава власний голос.

— Тобі замало? — здивувався Чернов.

— З вами не хочу. Або з Підвисоцьким — або…

— І що ж у нас «або», га, синку?

Забракло повітря.

— Я буду розмовляти тільки з ротмістром Підвисоцьким Сергієм Івановичем.

Чернов здався, трошки покректав, підвівся.

— Хрін з тобою. Буде тобі пан ротмістр. Сиди тут. Хоча самого не лишу, бо ще вдавишся. Раптом у вас із сестрою це сімейне. Тільки давай так. Я тобі викликаю сюди Сергія Івановича. А ти не кажеш йому про те, що я зараз розкрив тобі секрет. Не мав я права, грішний. Але ж ти мене довів, синку. Хіба не так?

— Підвисоцький.

— Інших слів не знаєш? Заладив, мов той навчений папуга… Добре, домовимося чи ні?

— Я можу хоча б знати… не відразу, якось потім… Ну, де Оксану поховали.

— Можливо, потім. Гадаю, рано чи пізно Сергій Іванович тобі про все розказав би. Ми ж не звірі, сам бачиш. У нас є домовленість?

— Є. Ротмістр Підвисоцький.

Зітхнувши, Чернов зник за дверима сусідньої кімнати — там стояв телефонний апарат. Двері причинив за собою щільно, слів Андрій не розчув, та й не надто дослухався. Намагався зрозуміти, чи хоче тепер говорити про те, про що дізнався, чи просто вперся, мов справжнє нерозумне теля.

Оксана.

Вона б не мовчала.

Тим більше, йдеться про життя сотень людей.

Підвисоцький напевне вживе заходів. А сам Андрій потім не дотримає слова: повідає, як Чернов вибовкав йому секрети охранки. Хай керівнику філерів хоч трохи зіпсують якщо не службу, то настрій — уже точно.

Та спершу дочекатися ротмістра.

…Підвисоцький з’явився, не минуло й години. Був, як завжди, у формі, діловитий і підтягнутий. Невдоволено зиркнув на знахабнілого агента-новачка, однак вичитувати, на манер Чернова, не став. Пройшов, сів не в крісло — на рипучий віденський стілець.

— Уважно слухаю, Волоху. Спершу ви поясните мені свою поведінку, потім — розкажете, що такого важливого принесли в юному пташиному дзьобі.

— Хай він піде, — Полтава кивнув на керівника філерів. — При ньому не говоритиму.

— Що за фокуси? Волоху, яка муха вас нині вкусила? Може, ви за цей час чогось такого набралися у терористів? У нас є багато способів повернути вас на грішну землю з невідомо яких небес.

— І все ж таки, пане ротмістр, я прошу: хай пан Чернов залишить нас удвох.

Той вирішив сам випередити події. Полтава тепер напевне знав: у Митрофана Ілліча вже була вагома причина підіграти йому.

— Нічого, Сергію Івановичу. Хай пограється трошки в таємні ордени та сищиків-розбійників. Хлопчикові за віком ще належить. Якщо дозволите, я піду, в мене сьогодні ще є невідкладні справи.

— Дякую, Іллічу, — стримано кивнув ротмістр.

Поки за ним не зачинилися двері, обоє мовчали. Коли нарешті лишилися самі, Підвисоцький підвівся, вийшов у передпокій. Андрій почув, як повернувся ключ у замку. Зачинившись, ротмістр повернувся назад, знову зайняв стілець.

— Що за цирк, Волоху? Сподіваюсь, у вас справді є більш ніж вичерпне пояснення вашої поведінки. Та надзвичайно поважні причини. Інакше… Самі розумієте, такої поведінки від тих, над ким висить смертний вирок, я особисто терпіти не буду.

— Як Оксана? — спокійно поцікавився Полтава. — Може, записка раптом є?

— Була б — віддав би вам, — відмахнувся ротмістр. — Жива, здорова. Просила при нагоді вам кланятися. Знає, що ми з вами, скажемо так, шукаємо спільну мову.

— Знає?

— Дивно, аби вона не знала цього. Адже відомості про вашу страту сестра не отримала, хоча давно б мусила. Отже, щось таки відбувається. Їй пояснили — поки все відстрочено.