Київські бомби - Андрій Анатолійович Кокотюха

— І закінчувати її теж не тобі! — Зараз Фаїна вже не надто стримувала грубість. — Він, бувало, просив називати себе Петром. Петро Сичевський, звучить. Його багато хто знав, поважав, на його думку зважали. Та для мене він усе одно лишався Перецем, тим, хто прорвався вперед і вгору. І я його любила!

— Що з ним тепер?

— Загинув у тюрмі. Повісили весною, в тюремному дворі, за вироком військового суду. Тебе там теж збиралися стратити, між іншим…

— Дякую за нагадування. Головне — вчасно й доречно.

— Я закликала готувати їм утечу.

Зараз Фаїна його вже не слухала, говорила неголосно, рівно, дивлячись просто перед собою. Вони навіть крокували ще повільніше, збоку глянути — ну точно, парочка гуляє.

— Штерн не погодився?

— До чого тут Штерн? Він на той час не мав такої ваги, це потім, пізніше… Один із багатьох, розумієш? Хоча не останній, звісно, проте… Революційний рух тоді був краще організований, сама революція в той час зарано святкувала перемогу. Заспокоїлася рано, я б так сказала. Але Штерн теж своє слово сказав.

— Яке?

— Не зовсім зрозуміле. Ні категорично «за», ні категорично «проти». Звичайно, я тоді була вся на емоціях, думала погано. Згодом, коли все скінчилося для Переця та інших товаришів, зрозуміла — багато в чому Штерн та ще дехто мали рацію… Тільки на той час то не моя була правда… Наліт на тюрму, закидати бомбами, підкоп, підкупити вартових, напилок у хлібині…

— Авантюрні романи. — Зараз Полтава мимоволі згадав власний досвід.

— Згодна, все це насправді виглядало нереальним, не могло втілитися на ділі… Але я кричала, я вимагала, я метала блискавки…

— Перець — вогонь, ти — блискавки.

— Це справді так, — Фаїна й далі вела досить серйозно. — Знаєш, він дуже мені підходив. Колись ти сам зрозумієш, як буває, коли знаходиш свою половинку.

— Товариша по боротьбі?

— Й це теж. Ми думали однаково, майже в усьому. Це дуже важливо, хлопче. Я шкодую за ним, мені жаль. Та ще більший жаль — не знати, де похована твоя половина. А місце поховання страчених кати тримають у великому секреті.

— Якби ти знала, де його могила, але все одно не могла її навідувати, це щось би поміняло для тебе?

— Думала про це. Ні, — хитнула головою Фаїна. — Просто тепер, після смерті Переця, у мене є до них усіх особистий рахунок. Саме тому я зі Штерном та всіма іншими.

— Якби Перець лишився живим, було б інакше?

— Так, — спокійно й твердо відповіла вона. — Так, Полтаво, по-іншому. Я була б не зі Штерном, а з Перецем. Повір мені, це зовсім окремі речі. Перець Сичевський жив революцією та боротьбою. Я жила Перецем і вірила йому. Штерн живе боротьбою, але про революцію забув. Точніше, для нього якась висока ідея — вже не головне. Що ним рухає, поки не знаю. Може, скоро дізнаюся.

— Тобто?

— Він щось готує, хіба не зрозумів досі?

— Я взагалі від ваших справ досить далекий…

— Звикай. Тепер це й твої справи. А про жінку я так запитала, з цікавості. Мусиш же ти теж для когось жити.

— Я для сестри живу.

Полтава сам не вчувся, як це в нього вирвалося.

— Для сестри?

— Оксана. Вона… Ну, як ти з Перецем своїм, так вона з Антоном. Нашим… — Хлопець відчув, що повертає собі спогади, яких вперто хотів позбутися, тому зім’яв пояснення: — Словом, вона в тюрмі.

Розмова починала справді заходити в небажаний та не надто приємний для обох бік. Полтава й Фаїна відчули це якось дуже раптово й відразу. Жінка на коротку мить навіть відсторонилася від хлопця, а тоді жіноча правиця стиснула його лівий лікоть міцніше.

— Вибач… Пробач… Даруй, жіноча цікавість…

— Нічого. Ти теж не сердься. У мене за цей час стільки всього…

— Мир.

— Та ми й не воювали.

Глянувши одне на одного, вони, не змовляючись, посміхнулися. Будучи справді незграбним із жінками, тим більше — незнайомими, Полтава, аби швидше переключити розмову в світське русло, кивнув на першу-ліпшу побачену вітрину — кондитерську Балабухи:

— Слухай, якщо все одно гуляємо… Хочеш сюди?

— Вирішив запросити даму на чашку чаю? Або кави? Може, в кавалера гроші є?

Щоки Полтави знову спалахнули. Справді, ич, розійшовся…

— Я так… Колись…

— Сходимо, Андрію. Неодмінно сходимо. А ще краще, коли одного разу ти запросиш до кондитерського магазину молоду красиву панну. Ні, не так! — Фаїна раптом пожвавилася. — Ви підете сюди святкувати! Уяви собі — у вас свято! Ти хочеш зробити їй пропозицію і з нагоди такого урочистого моменту запросив он туди!

Полтава глянув, куди показала рука з ридикюлем. За розмовами не помітив, як дісталися початку Ярославської, і майже навпроти кондитерської заклично маячила вітрина ювелірної крамниці.

«Натансон і сини», прочитав він.

— Не чув ніколи? Кажуть, солідна фірма. Дівчата люблять коштовності. Срібло, золото, діаманти. Навіть дрібничці будуть раді. Зайдемо?

— Туди? Для чого?

— А в кондитерську для чого? — парирувала Фаїна, її правиця тепер уже впевненою змією обвивала його зігнуту в лікті ліву руку. — Не тушуйся. Ми теж маємо право. Просто глянемо, одним оком. Не думав, що мене теж вабить усе це?

— Чесно? Ні… Не ображайся…

— Та чого ж! Не схожа я на панночку, котра дружить з діамантами. Але грішна, як усі сестри Єви. Вперед, кавалере, веди!

Знизавши плечима, Полтава, намагаючись поводитися так, наче все життя заходив до багатих крамниць, підійшов, штовх­нув двері.

Дзенькнуло — озвався привітний дзвоник.

В останній момент Андрій стримався, з усією галантністю пропускаючи перед собою даму.

2

Магазин виявився невеличким, затишним.

Полтаві здалося, що він, переступивши поріг, опинився в зовсім іншому світі. Тут навіть тиша була особливою. Хло­пець тут же спробував подумки пояснити собі ці дивні й зовсім несподівані відчуття, та назустріч їм з-за прилавка вже поспішав невисокий худорлявий єврей — імовірніше за все — вихрест[61], подумалося Полтаві, — у піджачній парі, з борідкою клинцем та в пенсне, прилаштованому на горбинці носа.

— Які люди! — залопотів він, зображуючи легенький уклін, і звернувся до Полтави: — Дозволите? — І тут же легко перехопив руку його супутниці, просто-таки танцювальним порухом підвів Фаїну до прилавка, де під склом на саф’янових подушках лежали прикраси. Зовсім на цьому не знаючись, Андрій наблизився, глянув із цікавістю.

— Ні! — вигукнув ювелір, і це прозвучало справжнім криком болю.

— Що таке? — стривожено запитав Полтава, якого розпачливий зойк змусив здригнутися.

— Ні! Не дивіться туди!