Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
Гощинський підвів голову, в його очах темнилася зневага.
— Як ви гарно вигороджуєте Фредра, пане Непомуцен… А не хочете самі собі признатися, бо ж вам вигідно ставити прибуткові комедії, що його сміху владці не бояться. А щоб застрахуватися від можливого різкого випаду Фредра, вони взяли його на прив'язь — депутатством. І він дає себе тримати, — це ж вигідно: бути кумиром у черні і своїм у палацах… Каштелян з його «Нового Дон Кіхота» недвозначно каже: «Треба бути божевільним, щоб хотіти переробити світ. Що буде з шляхетними поривами, коли людство почне керуватися ницими гаслами?» Вам ще щось більше потрібно, пане Непомуцен, для характеристики Фредра?.. Але я прийшов до нього: нам треба грошей, і він їх має…
— Тихо, ідуть, — підвів руку Слотвінський.
Проходом між стелажами ішов попереду високий з ледь зсутуленими уже плечима Олександр Фредро, ішов з гордо відкинутою назад головою, а вік таки лягав на плечі й приземлював його поставу; у лівій руці тримав капелюха, у правій — паличку; за ним ступав щуплий з сивуватими скронями бібліотекар Бєльовський; Август із–за спини Фредра підморгував колегам, мовляв, усе в порядку, маестро має добрий настрій.
Драматург галантно поклонився присутнім, ковзнув поглядом по обличчях і, поки сів у вільне крісло, приглянувся пильно до Гощинського, якого представили йому як брата Августа. Очі обох на мить зчепилися і тут же відштовхнулися: Фредро впізнав поета, — їх колись знайомив Камінський у театрі після спектаклю «Дами і гусари». Гощинський тоді перший раз зупинявся у Львові.
Тепер згадалася розмова у фойє театру.
«Ах, що ви наробили, пане Фредро, — сказав з неприхованою іронією молодий, та вже голосний „Канівським замком“ і „Банкетом помсти“ поет. — Стільки пар розбили, аж три! А вони могли б поженитися і наплодити цілу зграю сарматців… Великої шкоди завдали ви польській нації!»
Знаменитий драматург зверхньо глянув тоді на Гощинського і мовив, недбало перефразовуючи рядки рефрену із його вірша «Банкет помсти».
«А все ж меншої, ніж міг зробити один поет, коли б поспільство слухалося його макабричного заклику: „wypic krwi z nami i zakasic sztyletami!“[73]. Уявіть собі, що сталось би з людьми після такої учти».
Більше вони тоді не розмовляли, порозумівшись одразу. Гощинський ретирувався, склавши для себе назавжди незмінну оцінку таланту драматурга, а Фредро викинув з пам'яті інцидент з молодим поетом, поезію якого — навіть «Канівський замок» — вважав набором заримованих політичних гасел.
І ось випадок звів їх знову, вони впізнали один одного, — Камінський не думав, що так станеться. Колишня зустріч була надто короткою… Проте давня неприязнь заворушилася в душах обох, Гощинський вирішив не просити у Фредра допомоги.
— Я слухаю вас, — сказав сідаючи Фредро.
Гощинський мовчав. Камінський утратив будь–яку надію на порозуміння між поетами, та все ще спробував рятувати ситуацію.
— Справа дуже конкретна, — заговорив, зніяковіло посміхаючись. — Ми хочемо видавати у друкарні Закладу часопис… Ну, самі розумієте, не маємо засобів. Тому задумали звернутися до вас. Тисячу ринських… Ми їх вам повернемо після виручки з трьох–чотирьох перших тиражів.
— Який характер матиме часопис? — спитав Фредро.
— Ну, звісно який… Польське повстання програло через традиційні помилки нашої аристократії… — Камінський зам'явся. — Ви ж самі висміюєте…
— Нікого я не висміюю, — перебив Фредро. — Я не трефніс[74]. Мої комедії, як справжня штука, ніколи не бувають однозначні, і коли хтось на спектаклях сміється, то тільки з двох причин: або він радий, що побачив у моєму героєві сусіда, або ж побачив самого себе, а тоді регоче ще дужче, аби ніхто не подумав, що це про нього…
— Тому ваші комедії мають вартість розважальну, — кинув Гощинський.
— Нас з вами розсудить час, пане… Я маю гроші, але для того, щоб іти в одній упряжці з вами, мені треба бути впевненим, що ваш часопис матиме інший характер, ніж шкідливий — і для поезії, і для суспільства — вірш Гощинського «Банкет помсти».
Усі понурили голови, тільки Базилевич переводив погляд з одного обличчя на інше, не знаючи, на який бік стати. Але ж Гощинський — бельведерчик. Як на який бік?
— Що ж, панове, — промовив Гощинський, уже без зла придивляючись до старіючого драматурга: його пещене обличчя осувалося, ніби шкіра стала важчою і поволі пускалася м'язів. — Продовжувати розмову немає сенсу.
Ніхто нічого не відповів. Мовчав і Фредро. Врешті він відчув, що його присутність тут зайва, підвівся, поклонився на прощання Слотвінському і подався до виходу. Август не пішов проводжати.
Маркіян упізнав Фредра, посторонився у вузькому коридорі, даючи йому дорогу. Шанобливо поклонився, та Фредро наче й не помітив юнака, швидким нервовим кроком подався до виходу.
Постукав у двері. Довго ніхто не озивався зсередини, потім почулися кроки, двері прочинилися, — Маркіян сторопів, побачивши перед собою Базилевича.
— Шашкевич! — тихо вигукнув кустош і вислизнув у коридор, немов злякався, що Маркіян зайде досередини. — Доміне… ти тут?
— Тут, Михаиле, тут… — якось бездумно відказав Маркіян, не можучи втямити, що робить у рукописному відділі Базилевич, — встиг про нього вже й забути. — Мені потрібно переглянути деякі рукописи… Сягнув рукою до дверної клямки, але Базилевич
