Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— Дурниці, вуйку… Якась там жилка тріснула в горлі від кашлю… — Маркіян кволо посміхнувся, був блідий, змучений. — Я довго чекав, надто довго… То тяжко, вуйку, йти, тримаючись весь час за кайданний ланцюг. Але тепер усе буде добре…

Спіймав себе на тому, що говорив тільки що словами Любимського: «Безперервний ланцюг вериг, і його розгризає люд мислію своєю, коли в нього вибивають із рук меч…»

…Директор Закладу Оссолінських Костянтин Слотвінський запропонував зібратися в рукописному відділі бібліотеки: у квартирі малі діти, ще й дружина знову в тяжу зайшла.

Рукописи зберігалися в подовгуватій вузькій келії, з якої був вхід до друкарні. Складачі, коректори й редактор часопису «Wiadomosci o dzielach uczonych»[71] рідко коли користувалися дверима, що виходили у двір, — вузький прохід між стелажами служив коридором для друкарів, і кустош рукописного фонду Михайло Базилевич не раз скаржився директорові, що не може навести у відділі порядку, — ніхто вже не в силі розібратися, де рукописи, а де гранки, що їх складачі вивішують сушити на незайманих поличках.

Як учасника польського повстання, Базилевича виключили з семінарії, — посаду кустоша рукописного відділу виклопотав для нього Август Бєльовський, у кавалерійському полку якого Михайло пройшов від Сточка до Берестечка. Це була спокійна робота — реєструвати манускрипти, які мало не щодня надходили до Закладу з давно закритих ще цісарем Йосифом II монастирів, із запущених замків, а недавно прийшла гора впорядкованих рукописів з Дикова — з книгозбору Тарновських.

Роботи було багато, Михайло цілими днями не виходив з продовгуватої келії; цей спокій, тиша, шелест паперів і скрип гусячого пера гнітили його, і він з пієтетом згадував тепер походи в корпусі генерала Дверницького, відпочинки на бівуаках. Його душа, яка звідала чар битв, перемог і біль поразок, прагла іншої, бурхливішої діяльності, ніж нидіння серед ветхих паперів і заяложених пергаментів, а що не мав де застосувати свої сили, то потішував себе хоч тим, що таки вдихнув у себе — на все життя! — воєнної романтики, а от Шашкевич, той тільки плакати вмів над долею народу, а коли прийшло до діла — то в кущі!

Кустош підвівся з–за свого столика, схованого за стелажами, коли в проході почулися кроки. Виглянув, заховався знову: попереду ішов Слотвінський, за ним незнайомий високий чоловік з важким обличчям, третім ішов директор театру Ян Непомуцен–Камінський.

Слотвінський зупинився, показав рукою на столик, біля якого стояв Базилевич, мовив:

— Ми тут присядемо, панове… А ви побудьте з нами, пане Базилевич, справа, яку будемо обговорювати, стосуватиметься й вас… Це мій новий працівник, учасник повстання, особа довірена… Знайомтеся, Михаиле. Директора театру ви, напевне, знаєте, а це Франц Бєльовський, брат Августа.

— Але ж Франц загинув… — Базилевич з подивом глянув на незнайомого мужчину. — Він…

— Ах, який ви ще жовторотий, — поморщився Слотвінський. — Сказано — Франц Бєльовський, і все на цьому.

— Розумію, розумію, — почервонів Базилевич; відповідь Слотвінського образила, але разом з тим він був йому вдячний, що посвячує його у щось утаємничене, цікаве.

— Почекаємо трохи, — продовжував Слотвінський. — Поки Август приведе пана Фредра, ми встигнемо й наговоритися: відколи його обрали депутатом до станового сейму, він став ще маестатичнішим.

Повсідалися довкола столика, одне крісло залишилося вільним, — Базилевич поштиво стояв збоку. Северин Гощинський сидів із схиленою головою, переплівши на грудях руки. В кутках його повних губ застигло невдоволення.

— Це марна затія, панове, — сказав він помовчавши. — Нонсенс. Ми звертаємося за допомогою до апологета аристократії, щоб він допоміг нам видавати революційний часопис з антиаристократичною тенденцією… І це його депутатство в Галицькому сеймі… За що? Адже на таке треба заслужити.

— Не судіть так суворо, пане Франц, — заступився за Фредра Камінський. — Олександр — особистість дуже складна, його важко збагнути. Він і сам себе ніяк не збагне, — така доля багатьох великих. Найкращий приклад — Гете… А наш Міцкевич — де він опинився, коли його батьківщину охопило полум'я?

— Не проводьте небезпечних паралелей, пане Непомуцен. — Гощинський був нахмарений, не підводив погляду. — Самі пишете поезії і добре знаєте, що поет поетові не рівня.

— Я не хочу принизити Гощинського, коли говорю про велич Фредра, — підкреслено мовив Камінський.

— Їх не можна порівнювати, вони не співставляються, — сіпнув головою Северин.

Базилевич пильно придивився до Гощинського, він зрозумів, хто цей чоловік, і пройнявся гордістю за себе, що його посвячують у найпотаємніші справи, які започатковуються такими великими людьми.

— Навпаки, — заперечив Камінський. — Найкраще вивіряти оцінку на антиподах, — якщо брати до уваги літературний рівень творчості, а не світогляд. Який той рівень у консерватора, а який у революціоніста, — чи за рахунок ідей не знижується майстерність; який у класициста і в романтика, — хто що витискає із можливостей обраного напрямку; який у комедіописця і в трагіка, — як використовується потенціал жанру…

— Ви розриваєте дві нероздільні категорії: світогляд і майстерність, а це помилково…

— Але ж факт залишається фактом: талант Фредра переріс його світогляд. На нього обурюються демократи за ідеалізацію аристократичних гнізд, а аристократи докоряють йому, що він охаює власне гніздо. Його комедія «Ніхто мене не знає» — це, скажу вам, сміх у будинку божевільних. Яка гірка іронія: шляхта доводить забавами і балами, що вона ще жива… Ті, які рахували просо в горшках, форсять у парадних мундирах, — це ж про нинішній день, пане Франц! А «Пан Йов'яльський»! Здер образ з живого шамбеляна, якого ми всі знали, і висік, вишмагав весь клас — вироджений, без майбутнього. «Gdzie ja jestem? A sa tutaj ludzi–i?»