Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— …Ні, ні, вони не всі такі, — заговорив художник, коли четверо друзів вийшли з будинку семінарії і, поминувши Заклад Оссолінських, обгинали гору Шембека, йдучи в напрямі Пелчинського озера.

Це місце гульбищ і забав опустіло з того часу, як магістратські владці розпорядилися закласти на високому схилі, що спадав до озера і утворював разом з протилежним схилом гори Шембека мальовничу довгу улоговину, холерний цвинтар, який люди назвали теж Пелчинським, так легко віддавши назву найкращого куточка Львова найстрашнішому.

Хлопці обійшли озеро з правого боку, щоб не наближатися до моторошного пустирища з горбами без хрестів, зарослого кропивою, будяками й лободою; посохли там деревця, навіть птах на них не сідав. Подумалося Маркіянові, що закладено цей цвинтар так близько від міста не зі злого умислу, а з органічної властивості державної системи, — і вона не має вже сили відчужувати недугу із свого організму і звикається з нею, як стара людина зі своїми болячками перед смертю.

— Не всі вони такі, — знову почав Вендзилович. — Засвистіли найзатятіші нахаби, за ними — ті, які боялися тих нахаб, — не їхньої сили, а ігнорації; інші ж мовчали, обравши для себе таку тихесеньку, аж до підлості, форму протесту…

Синюваті рум'янці підпливли в Маркіяна від шиї аж до скронь, він зупинився і довго сухо кашляв; Яків опустив голову, тільки Вагилевич звів густі трикутні брови й відказав роздратовано:

— Забагато честі для них, щоб я реагував на їх свист… Твань, моральні дегенерати, які приносять після вакацій із сільських та повітових мандатарій фальшиві свідоцтва моральності, нажершись перед тим поміщицьких обідів і залишивши батькам їх довірливих дочок з животами. Пройдисвіти, що заручаються з попівнами, забирають частину віна і просять потім призначення в інший повіт, невігласи, які «отченаша» не знають, а займають греко–католицькі парохії, тупиці, котрі не чули про Міцкевича й Гощинського!

— Добре обороняєшся, Іване, знаменито! — несподівано для хлопців запалився мовчазний Вендзилович. — Тільки непереконливо… Твань, кажеш. То як можеш дозволити такій нечисті плювати собі в обличчя?! Християнський смиреннику, а ти підстав другу щоку й пишайся далі своєю вищістю, і розумом, і знаннями, а він на тобі потопчеться, ще й п'ятою на твоєму благородному лику плювок розітре! Бо ти мовчиш… А мовчиш не з гордості, а тому, що боягуз єси!

— Заспокойся, Іване, — сказав Маркіян Вендзиловичу. — Ти маєш рацію… І я ніколи, ніколи більше не прощу нікому зневаги. Хлопці, та чи ж можна звершити те, що ми задумали, в мовчазній покорі?

— Ні, не можна, — сказав Головацький.

Вендзилович зупинився, пильно глянув на товаришів.

— Не знаю, яке ви діло задумали, але коли воно справжнє, не впораєтеся самі… Люди не сплять, організуються, збирають сили, тож чи маєте ви право стояти осторонь? Я міг би вас впровадити до конспіраторів…

У Вагилевича забігали очі, та Вендзилович їх не відпускав, тримав своїм вимогливим поглядом і чекав відповіді.

— Конспірації — не для мене, — сказав урешті Іван.

— І не для мене — теж, — приєднався Головацький.

— А я не знаю, — мовив Маркіян. — Я ще не зовсім зважив свої сили. А щоб збагнути їх, потрібно невірному Фомі діткнутися до ран…

— Тоді бувайте, — змахнув рукою Вендзилович. — Тих, хто захоче прийти, я буду ждати завтра о восьмій вечора біля брами на Руській, 10.

…Під серцем муляла тривога. Не був це страх, а відчуття невпевненості: чи обдумано вчинив, що прийшов сюди, адже вороття не буде. Маркіян усвідомлював, що таке конспірація: які обов'язки, неволя й дисципліна ляжуть на нього, коли увійде в таємне товариство. І заради якої ідеї він нестиме цей тягар?..

Бамкнув на вежі Корнякта Великий Кирило, закликаючи прихожан на вечірню, зупинився Маркіян на розі Шкотської й Руської, — дзвін старого благовіста, вилитого коштами братчиків більше як двісті років тому, немов перестеріг його, нагадавши, що тут, на Руській вулиці, вперше в історії українського народу зібрався гурт одержимців, які вголос заявили про своє існування, і великий подив сколихнув тоді містян, і ядуча лють пройняла патриціат міста, бо ж забули — і посполиті, і патриції, — що на Соляній вулиці живуть русини.

А вони підвели голови, і вулицю назвали Руською, і церкву забажали мати, і школу, і друкарню. Та друкарня померлого у злиднях Івана Москвитина була знайдена в підвалах лихваря і коштами русинів викуплена, — перейшла вона з рук першодрукаря в русинські руки, зібрала біля себе мужів учених, яких, здавалося, тут ніколи не було, і виросли на Руській перші борці проти єзуїтського мракобісся, професори визріли, які потім подалися до серця України Києва — в академію.

Єдиний ланцюг — від Івана Федорова через Львів до Києва, єдина жила, єдиний нерв; б'є в креш сердечком Великий Кирило, кличе до себе, то чому Маркіян звертає до брами десятого номера, чи ж сюди пролягає та його дорога, яку обрав, коли приймав материнське благословення у Княжому, чи слід йому заходити в цю браму?

Маркіян прийшов загодя, ніби знав наперед, що вагання терзатимуть його душу, коли наблизиться до умовленого місця, — можна й передумати, можна й піти геть… Вендзиловича ще не було. Маркіян проходжувався правим боком вулиці і кожен раз, минаючи десятий номер, відчував, як спирає йому подих справжня тривога; а дзвін на вежі Корнякта без угаву бив і бив, додаючи упевненості й рівноваги: благовістує на Руській вулиці русинський дзвін, є рущина, то можна і єднатися із слов'янськими братами для спільної боротьби проти тиранії; у нас спільна кров, а різні імена, і вдача різна, і звичаї в кожного свої, та рівні перед матір'ю Слов'янщиною. І станемо добрими сусідами, — у кожного своя хата, своя віра і свій