Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

Міхал ходив, метався по камері, мов лев у клітці, хапався рукою за груди — йому бракувало повітря; стан у в'язня був близький до розпачу, він раптом — ніби це його перший день у тюрмі — відчув, як давить на нього склепіння камери, яка та камера вузька й тісна, яке безнадійне його майбутнє життя, а скільки ще треба жити! Міхал втямив ураз, що ніколи не повернеться до своєї Ганнусі, а бачити її вряди–годи крізь грати і не мати змоги пригорнути, попестити, — хіба гіршу можна придумати кару для людини? А що чинити, ну, що чинити? — шепотів він і, падаючи долілиць на лежак, бився в конвульсіях беззвучного плачу.

Бальзамін повернувся невдовзі, він весь світився радістю і не приховував її від Сухоровського, та мовчав — боявся розпочинати з ним нову розмову, зверхньо поглядав на нього і злорадів, дивлячись, як мучиться його зухвалий сусід.

Так минуло два дні. А на третій, уранці, наглядач відімкнув двері й мовив поштиво:

— Колишній князю Бальзаміне, прошу виходити із своїми речами.

Сухоровського ніщо вже не дивувало, крім одного: як це так, що за цим пройдисвітом визнають титул, якого він ніколи не мав? Проте Міхалові недовго довелося дивуватися з цього приводу, він швидко пересвідчився і на все життя запам'ятав, що важить титул, якщо він навіть фальшивий, але значився в документах імперських канцелярій.

В обідню пору — Міхал не встиг ще висьорбати баланду — з грюкотом відчинилися двері і той самий наглядач, який перед тим викликав Бальзаміна, гаркнув:

— Сухоровський, виходь з речами!

Здригнувся Міхал: воля!

Проте радість була миттєва, — тон голосу наглядача надто різко відрізнявся від того тону, яким він викликав Бальзаміна: був грубий, злорадний, зневажливий і не провіщав свободи, а щось зовсім протилежне. Що: шибеницю, Куфштейн?

Сухоровський нервово складав свої пожитки в торбину, тремтіли руки, він сердився на себе за те, що так раптово здали його залізні нерви, що олімпійський спокій, зневага до життєвих лих і лихих людей вмить покинули його; він вийшов з камери зсутулений, пригноблений; ще раз перед тим, як затріснулися двері, оглянувся, немов пожалкував, що залишив назавжди цей тихий пристанівок, і подався вузьким коридором у супроводі двох конвойних — з відчуттям смертника.

Конвойні довго вели його — один попереду, другий позаду — крутими коридорами, піднімалися сходами вверх, то знову опускалися вниз; Міхал ніколи не міг і подумати, що ця тюрма така велика й заплутана, — невже монахи–кармелі–ти наперед знали, що їхня свята обитель служитиме колись для усамітнення в'язнів, і так побудували її, щоб арештовані постійно відчували свою окремішність від світу, лабіринту безвихідь, пропащість!

Врешті конвойні зупинилися перед дверима, оббитими чорною шкірою. Один відчинив двері і пропав у темному коридорчику і аж за якийсь час повернувся звідти, махнув рукою, повеліваючи іти за ним. Ішли недовго в кромішній темряві, всього кілька кроків зигзагом, перед очима враз заясніла прямокутна пройма відчинених дверей, і вони опинилися у світлій кімнаті, в якій за столом сидів сухорлявий, довгошиїй, з висмоктаним хворобою чи то злістю або ж недоспаними ночами обличчям чоловічок в урядовому мундирі.

— Підійдіть ближче, Сухоровський, — мовив чоловічок, витягуючи вперед довгу шию, ніби хотів сам наблизитися до в'язня. — 3 вами розмовляє актуарій карного суду Ігнаци Зайончковський.

Сухоровський з подивом глянув на мізерну постать людини, яка викликала страх навіть у найбуваліших шавронів, — називали його Великим Інквізитором і панічно боялися. Директор поліції Захер–Мазох, презес львівського карного суду Йосиф Прессен — ці родовиті шваби, які тримали в своїх руках всю карну владу в Галичині, були для в'язнів злом далеким, а часом здавалися й спасителями, бо деколи підсудним дозволялося подавати скарги на жорстокість поляка Зайончковського. Він тортурував свої жертви голодом і безсонням, мучив середньовічними знаряддями тортур, та найбільше боялися його підступності. Недавно, приміром, облетіла кармелітську тюрму звістка про божевілля одного підсудного. Зайончковський показав йому муляж трупа спільника, підсудний усі провини звалив на мертвого, а потім актуарій звів його з живим спільником…

Міхал аж тепер зрозумів причину своїх лихих передчуттів, — від інквізитора марно було чекати добра.

— Ваша справа, Сухоровський, — вів тихим, ледь деренчливим голосом актуарій, — обійшла всі потрібні інстанції. Але ні Найвищий уряд справедливості, ані Рада стану не підтвердили вашої участі у нічних грабунках на Клепарові й Замарстинові. Ви працювали чисто, і мені дуже шкода… Так… Інцидент з полковником Брейнделем розцінено як порушення цивільного спокою, — за це вам належиться шестимісячне ув'язнення, а ви відсиділи більше. Отже, практично, ви вільні, Сухоровський…

Міхал голосно видихнув повітря.

— Але ще одна дрібниця потягнулася за вами, — продовжував Зайончковський, — і я щиро дивуюся, що ви допустилися такого нерозважного вчинку. Ми не хочемо заводити нової на вас справи, обмежимося покаранням тут, у цій кімнаті… Нам доповіли, і маємо на це свідків, що ви підняли руку на князя.

— На Бальзаміна?! — вигукнув Сухоровський і, не стримавшись, голосно зареготав. — Але ж він пройдисвіт, а не князь, сам у цьому признався!

— Ми добре знаємо, хто він, — спокійно мовив Зайончковський. — Він справді не князь, і сьогодні цей титул за ним у документах не значиться. Але тоді, коли ви його били, підкидали ним, глумилися, Бальзамін був ще князем, тобто в паперах напроти його імені стояв цей титул — чорним по білому.

— Але ж ніколи князем він не був!

— Не гарячкуйте, Сухоровський… Про це, що він не був князем, ми дізналися потім, але на