Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
Я сподівався побачити на станції готельних службовців, але там було безлюдно. Сезон давно скінчився, і ніхто вже не виходив зустрічати поїзд. Я вийшов з вагона, несучи свою валізу, — власне, то була Сімова валіза, дуже легка, бо там лежало тільки дві сорочки, — й постояв під дашком, ховаючись від дощу, аж поки поїзд рушив далі. Потім знайшов якогось чоловіка із станційної обслуги й спитав, чи не знає він, які готелі ще відкриті. Був відкритий «Grand-Hotel», «Isles Borromees»[32] та ще кілька менших готелів, що не зачинялися цілий рік. З валізою в руці я рушив до «Isles Borromees». На вулиці я побачив екіпаж і махнув рукою візникові. Краще було приїхати екіпажем. Ми спинилися біля того великого готелю, і швейцар вийшов назустріч з парасолькою і був дуже чемний.
Я найняв гарний номер. Кімната була простора, світла, з вікнами на озеро. Над озером стояли низькі хмари, але якби світило сонце, краєвид був би прекрасний. Я сказав, що до мене має приїхати дружина. В номері стояло велике двоспальне ліжко, letto matrimoniale[33], з атласним покривалом. Готель був розкішний. Я поминув довгий коридор, спустився широкими сходами і зайшов у бар. Бармен був мій знайомий, і я сидів на високому табуреті і їв присолений мигдаль та смажену картопляну соломку. Мартіні був холодний і чистий на смак.
— Що ви тут робите в borghese?[34] — спитав бармен, поставивши переді мною ще один мартіні.
— Я у відпустці. Одужую після поранення.
— Тут нікого вже нема. Не знаю, чому досі не закривають готелю.
— Як риболовля?
— Та витяг днями кілька красунь. У цю пору тут ловляться понад берегом справжні красуні.
— Ви одержали тютюн, що я вам послав?
— Так. Хіба ви не одержали моєї листівки?
Я засміявся. Я так і не зміг дістати того тютюну. Йому потрібен був американський люльковий тютюн, але мої родичі більше не присилали його чи, може, його десь затримували. Так чи так, але я його не одержував.
— Я вам десь роздобуду, — пообіцяв я. — А скажіть, ви не бачили в місті двох дівчат англійок? Вони приїхали сюди позавчора.
— В нашому готелі їх немає.
— Вони сестри-жалібниці.
— Двох таких я бачив, — сказав він. — Стривайте, я зараз дізнаюся, де вони оселились.
— Одна з них моя дружина. Я приїхав зустрітися з нею.
— А друга моя.
— Я кажу серйозно.
— Пробачте мені цей дурний жарт, — сказав він. — Я вас не зрозумів.
Він пішов і довгенько не повертався. Я їв маслини, присолений мигдаль та картопляну соломку й роздивлявся на себе, вдягненого у цивільне, в дзеркалі за стойкою. Нарешті повернувся бармен.
— Вони в маленькому готелі біля станції, — сказав він.
— А якісь бутерброди у вас є?
— Зараз подзвоню, щоб принесли. Розумієте, ми тут нічого не держимо, бо пожильців нема.
— Так-таки нікого немає?
— Та ні, трохи є, але дуже мало.
Принесли бутерброди, і я з'їв три та випив ще два мартіні. Я ніколи не куштував холоднішого й чистішого на смак напою. П'ючи його, я знову відчув себе цивілізованою людиною. Надто багато поглинув я червоного вина, хліба, сиру, поганої кави та граппи. А тепер от сидів на високому табуреті, з приємністю споглядав червоне дерево, бронзу, дзеркала і ні про що не думав. Бармен спитав про щось.
— Не треба говорити про війну, — сказав я.
Війна була десь дуже далеко. А може, взагалі не було ніякої війни. Тут війни не було. Аж тепер я усвідомив, що для мене вона скінчилася. Проте відчуття, що вона справді скінчилася, не мав. Я почував себе мов хлопчисько, що не пішов до школи й думає собі, який там тепер урок.
Коли я прийшов до них у готель, Кетрін і Елен Фергюсон саме вечеряли. Стоячи у холі, я побачив їх за столом. Кетрін сиділа до мене спиною, і я бачив лише її коси, краєчок щоки, її гарну шию та плечі. Фергюсон щось говорила. Коли я зайшов, вона замовкла.
— О боже! — мовила вона.
— Здрастуйте, — сказав я.
— Ой, це ти! — вигукнула Кетрін. Обличчя її засвітилося радістю. Здавалось, вона така щаслива, що аж не вірить собі.
Я поцілував її. Кетрін почервоніла, і я підсів до столу.
— Ну й чудеса, — сказала Фергюсон. — Що ви тут робите? Ви вже вечеряли?
— Ні.
Підійшла дівчина, що подавала на стіл, і я попросив її принести мені тарілку. Кетрін невідривно дивилась на мене, і очі її світилися щастям.
— З якої це речі ви розгулюєте в цивільному? — запитала Фергюсон.
— Я доскочив до кабінету міністрів.
— Ви доскочили до якоїсь біди.
— Веселіше дивіться на світ, Фергі. Хоч трохи веселіше.
— Дивитися на вас мені зовсім не весело. Я знаю, в яку халепу ви затягли цю дівчину. Ви для мене аж ніяк не веселе видовище.
Кетрін усміхнулася до мене й торкнула ногою мою ногу під столом.
— Ніхто мене нікуди не затягав, Фергі. Я сама собі голова.
— Терпіти його не можу, — сказала Фергюсон. — Авжеж, нічого він не зробив, тільки занапастив вас своїми безсовісними італійськими фіглями. Американці ще гірші за італійців.
— От шотландці — то люди страшенно моральні,— сказала Кетрін.
— Я не про те. Я про його італійську безсовісність.
— Хіба я безсовісний, Фергі?
— Ще б пак. Та що там безсовісний. Ви справжній змій. Змій в італійській формі, у плащі з відлогою.
— На мені ж немає вже італійської форми.
— Це тільки ще один доказ того, який ви безсовісний. Ціле літо ви крутили роман, наділили дівчину дитиною, а тепер, мабуть, хочете вшитися.
Я всміхнувся до Кетрін, і вона всміхнулась до мене.
— Ми обоє вшиємось, — сказала вона.
— Ви що одне, те й друге, — сказала Фергюсон. — Мені соромно за вас, Кетрін Барклі. Ви не маєте ні сорому, ні честі і така сама безсовісна, як і він.
— Не треба, Фергі,— сказала Кетрін і поплескала її по руці,— Не розпинайте мене. Ви ж знаєте, що ми любимо одне одного.
— Заберіть свою руку, — сказала Фергюсон. Обличчя її пашіло. — Якби ви мали хоч якийсь сором, тоді інша річ. Але
