Світло Парижа - Елеонор Браун

— Може, ви перестали розуміти одне одного. Це трапляється з подружжями. Такі зараз часи… — Вона замовкла з надією, і я зрозуміла, вона чекає, що зараз я вскочу в це, погоджуся, принесу полегшення, перерву цю незручну розмову.

— Може бути. — То була найкраща відповідь з усіх можливих.

— Мадлен! — почала моя мати, але відразу ж перервала себе, підвелася й погладила мене по руці. Пальці в неї були тонкі й холодні. — Ти не можеш сидіти тут і чекати, поки минеться. Принаймні передзвони йому. Поговори з ним. Якщо між вами нема серйозних проблем, можеш спробувати ще раз.

Я відхилилася на спинку стільця, звела руки до стелі, а потім знову зронила їх на коліна. Не могла заплакати й не хотіла. Мати ніколи не плакала. Мої сестри-студентки плакали, але то були делікатні сльозинки, досить енергійні, аби викликати співчуття, але не досить, щоб потік макіяж або носи почервоніли під гримом. Коли я плакала, це було метушливо, голосно й гидко, очі запухали, ніс ставав червоним і закладеним. Я не хотіла плакати перед моєю матір'ю з багатьох причин, у тому числі й через те, що робилась негарною, відчувала, що їй не подобаюсь.

— Знаєш, мамо, чому він одружився зі мною? Невже ти насправді думала, що це триватиме довго?

— Одружився з тобою, бо ви були закохані, — відповіла мати з переконаністю. Ти не бачиш того, чого бачити не хочеш.

Я зморгнула сльози, що зібрались у куточках очей і зробили кімнату тьмяною, як малюнок на монетах. — Ну, може, я й кохала його, а от він мене — ні. Ймовірно, і тоді це знала, принаймні здогадувалась. Чому такий чоловік, як Філіп, збирався одружитися зі мною? Ти думала про це, мамо. Знаю, думала. Усі думали. Гадаю, всі, хто був на весіллі, думали про це. — Мій жаль до себе стрімко закипав, я не могла більше стримувати сльози і швидко витирала їх передпліччям. — Він одружився зі мною, бо з мене можна було ліпити все, що захочеш, бо дозволяла йому переступати через мене. Так і робить. Одружився, бо я прикидалась кимось іншим, кимось, із ким він матиме гарний вигляд. Одружився зі мною, бо хотів, щоб батько вклав гроші в його компанію. Він не одружився зі мною через мене саму. Я навіть йому не подобаюсь. Він мене навіть не знає.

— Мадлен, негайно припини говорити такі речі! Твій бідний батько… Невже ти можеш це навіть припустити? — Мати хвилювалась, чого з нею раніше не могло статися. Може, тому, що це була наша перша в житті чесна розмова, тому, що вона втрапила в пастку, розмовляючи зі мною, не могла придумати причину закінчити телефонну розмову й покласти слухавку, не могла сказати, що має розібрати купу кореспонденції або що треба підв'язати троянди, або що запізнюється на збори комітету.

— Ніколи б не вийшла за нього заміж, коли б ви не тиснули на мене. — Я розмазувала сльози по щоках, оголена й гидка, я хотіла образити її, щоб вона втратила своє ідеальне обличчя, і хотіла примусити плакати разом зі мною.

— Вибач, отже, ти стверджуєш, що це моя провина?

— Ти хотіла, щоб я вийшла заміж. Ти була така засмучена, що я досі сама. Я одружилась із ним, бо не хотіла тебе більше розчаровувати.

— Не перекладай на мене провину за твої нещастя, Мадлен, — промовила мати, і презирство в її голосі змусило мене почуватися меншою, безвартісною. — Це ти прийняла його пропозицію. Це ти присягалась. Ні до чого я тебе не силувала.

Вона мала рацію. І все-таки ні. Я провела стільки часу, бажаючи, аби хтось полюбив мене. І вона наголошувала на цьому бажанні, стверджуючи, що я ніколи не знайду чоловіка в школі живопису. Вона перед кожним побаченням засмучувала мене. І коли я зустріла Філіпа вперше перед нашими заручинами, я побачила голод в її очах. Вона так нестерпно хотіла цього для мене. Коли ми вперше обідали разом, вона весь час тицяла мене ліктем у бік, коли я починала розмовляти на несхвальну тему, і коли Філіп посватався до мене, вона вся захолола від вдячності.

Вона була моєю матір'ю. І якщо вона вважала, що я зможу вистояти проти ударів її думки, то глибоко помилялася.

— Про що, власне, йдеться? — спитала мати. Вона хотіла співчувати мені, але між нами сталося стільки всього, що я не могла прийняти її співчуття. Мені було так гірко, я була надто сердита, аби почути його.

— Просто я думаю, що ми з Філіпом не можемо більше бути чоловіком і дружиною, от і все.

Настало мовчання. — Розумію.

Ми сиділи мовчки, цокіт дідового годинника у фойє відлунював порожньо, було чути, як рипить підлога під кроками тесляра, що ходив сюди-туди.

Нарешті мати підвелась, поставила пальці на стіл, наче головний виконавчий директор, що ось-ось оголосить про квартальну премію. — Не розумію, чому ти так рішуче стаєш у позу жертви, нестерпно про це слухати. — Вона обернулася й вийшла з кімнати, спустилась униз, пройшла коридором, а потім я почула, як твердо відчинились і зачинились двері батькового кабінету.

Заціпеніла, я спустилась сходами й пішла до моєї спальні, де сіла на ліжко, притиснувши коліна до грудей, і скрутилась, як жук.