У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

одцурання самої себе: зневірившись, вона мовчки заплющувала очі, щоб нічого не бачити. Цей спогад, ніби доторком чарівницької палички, вернув мені душу, яку я від певного часу дедалі втрачав. На ’кий біс здалася мені зараз Альбертина, коли мої губи свербіли тільки одним палким бажанням — поцілувати умерлу? Про що мені балакати з Камбремерами й Вердюренами, коли моє серце так тьохкало від того, що в ньому повсякчас зростала мука, вистраждана бабусею? Залишатися в цьому вагоні я більше не міг. Після зупинки потяга в Менвіль-ла-Тентюр’єрі я, переміркувавши, вийшов і подався крученими стежками до бескеття. Менвіль з якогось часу ввійшов у мову і зажив неабиякої слави, бо директор численних казино, гендляр комфортом, збудував неподалік із несмаковитою пишнотою, характерною для дорогих готелів, заклад, до якого ми ще повернемося і який, сказати по щирості, був першим домом розпусти для людей шиковних, зведеним на французькому узмор’ї. Першим і єдиним. Такі зелені затишки відкриті в усіх гаванях, але цей затишок був розрахований не лише на матросів, а й на аматорів екзотики, чиї очі бере на себе, біля старезної церкви, чи не того самого віку з нею, поважна, уросла мохом бандурша, стоячи при надто гостинних дверях цього дому і виглядаючи, коли повернуться рибальські барки.

Поминувши пишний дім «утіх», який зухвало бовванів навпір сімейним людям, що даремно зверталися з протестами до мера, я добрався до скель і рушив звивистими стежинами у бік Баль-бека. Квіти глоду кликали мене, проте я не відгукнувся на цей клич. Не такі рясноквітні, як їхні сусідки-яблуні, вони вважали, що ті надто гладкі, хоча й визнавали за ними ту свіжість барв, якою були наділені ці доньки гуртових постачальників сидру, всі в рожевих пелюстках. Вони знали, що вони самі, хай і скупіше упосажені, куди завидніші наречені і, щоб мати успіх, їм цілком вистачить їхньої пом’ятої білини.

Коли я вернувся до готелю, консьєрж передав мені жалобного листа від маркіза і маркізи де Ґонвіль, віконта і віконтеси д’Амф-ревіль, графа і графині де Бернвіль, маркіза і маркізи де Ґренкур, графа д’Аменонкур, графині де Менвіль, графа і графині де Франк-то та графині де Шаверні з дому д’Еґлевіль, а чому його було мені послано, я зрозумів лише тоді, коли прочитав імена маркізи де Камбремер з дому дю Меніль ла Ґішар, маркіза і маркізи де Камб-ремер і узнав, що померла кузина Камбремерів — Елеонора-Ев-фразія-Ембертина де Камбремер, графиня де Крікто. На всьому протязі цього провінційного роду, на перелік якого пішов шерег тонких, стислих рядків, — жодного буржуа, але й жодного високого титулу, зате тут було ціле посполите рушення заступників місцевої шляхти, закінчення чиїх прізвищ, пов’язаних із назвами всіх гідних уваги місць краю, можна було співати, — йдеться про веселі кінцівки на віль, кур та кінцівки дещо приглушені (на то). Пристроєні в дахівку своїх родових замків або ж отиньковані вапном церковних стін, трясучи головою, визираючи із-за церковних арок або ж із-за мурів кам’яниць лише на те, щоб виставити напоказ свої шапки у вигляді нормандських шпилястих вежок, ці імена ніби просурмили на збір усім гарним осадам, скупченим чи розкиданим на п’ятдесят льє в околі, і, зробивши переклик, щоб нікого не бракувало і щоб не затесався якийсь чужак, порозставляли їх зімкнутим шиком на тісній прямокутній шахівниці листа з чорною обводкою — листа від великого панства.

Моя мати вернулася до своїх покоїв, думаючи над фразою пані де Севіньє: «Я уникаю всіх тих, хто хоче відвернути мене від вас, іншими словами, кому хочеться перешкодити мені думати про вас, вони мене ображають», — і то через те, що голова суду порадив їй розвіятися. Мені він шепнув: «Оно принцеса Пармська». Я був злякався, але зараз же заспокоївся, побачивши, що жінка, на яку він указував, не має нічого спільного з її королівською високістю. Бо та принцеса залишила за собою номер, щоб переночувати в готелі при поверненні від дукині Люксембурзької, і тепер багато хто, дізнавшись про це, брав кожну прибулу даму за принцесу Пармську, а я вислухав цю новину і негайно замкнувся на своїм піддашші.

Мені не хотілося сидіти тут на самоті. Була лише четверта. Я попросив Франсуазу сходити по Альбертину, щоб та провела вечір зі мною. Мені здається, ніби я злукавив би, якби сказав, що Альбертина вже й тоді будила в мені болісну і повсякчасну недовіру, а тим паче — недовіру особливу, бо, мовляв, уже тоді в ній гніздилося щось гоморрейське. Правда, від того дня, а втім, він був не перший, моє очікування стало якесь тривожне. Франсуаза не поверталася так довго, що я втратив усяку надію. Лампи я не запалював. Уже споночіло. Полотнина прапора над казино лопотіла на вітрі. Катеринка грала перед готелем віденські вальси, лунаючи ще жалісливіше серед тиші над берегом, у який бухали хвилі, лунаючи немов голос, який передавав і ще посилював нервову пустку цієї неспокійної й оманливої години. Нарешті Франсуаза вернулася, але сама. «Я гнала гоном, але вона йти одразу ж відмовилася, сказала, незачесана. Могла б зібратися за п’ять хвилин, так ні, ще цілу годину шмарувалася. Зараз тут запахтить, як ото в голярні. Вона вже в дорозі, вже йшла з хати, але ще затрималась перед дзеркалом, щоб причепуритися. Я думала, вона вже тут». Альбертина довго не з’являлася. Але прийшла вона така веселенька, така ласкава, що смуток мій розвіявся. Вона заявила (раніше я чув від неї інше), що нічого не має проти того, щоб літникувати тут усе літо, і спитала, чи не можна нам зустрічатися щодня, як торік. Я відповів, що досі ще в мене дуже тяэкко на душі, краще я буду вря-ди-годи сюрпризом посилати по неї, як у Парижі. «Якщо ви раптом притужите або вам стане нудно без мене, не кремпуйтесь, посилайте, я прилечу як на крилах, а якщо ви не боїтеся, що в готелі підуть поголоски, я зоставатимусь у вас надовго». Франсуаза, коли Альбертина прийшла, мала щасливу міну, як і щоразу, коли намагалася зробити мені радість і коли їй із цим таланило. Проте сама Альбертина не відігравала в тій радості жодної ролі, і вже другого дня Франсуаза сказала мені пророчі слова: «Не повинен панич зустрічатися з цією панною. Я бачу її наскрізь, завдасть вона паничеві прикрощів». Проводжаючи Альбертину, я побачив ув освітленому ресторані принцесу Пармську. Я тільки зиркнув на неї, намагаючись залишитися непоміченим.