Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

мандрівного Христа, чи апостола, чи Михайла Коцюбинського, але хотіла, щоб він був її ровесником, тобто прагла когось конкретно іншого. Отож найбільше, що мене здивувало в цьому листі, — отого   з а х и с н и к а   несподівано побачила в мені, бо і я був людина «з іншого світу»; можливо також, хотіла бачити його і в тих інших чоловіках: у Поеті, чи Зоотехніку, чи Фізкультурнику, наприклад. Отже, це була якась дивно беззахисна душа, яка прагла не життя, а казки чи творення із життя казки. Але її помилкою було те, що шукала видимої, показної мужності, а не внутрішньої, душевної. Отже, я ніби мав стати носієм такої мужності, принаймні для такої місії мене вибрала, перемістивши й вифантазувавши мою присутність біля себе в дитинстві. Але тут з’являвся момент незрозумілий: чому втекла від мене в нові мандри, адже досі не знайшла в них нічого, окрім елементарного солодкого безділля і милування сонцем та морем, до речі, у стилі того ж таки Михайла Коцюбинського? Пояснення тут бачу одне: бувши у відпустці, довші побачення зі мною увіч викривалися б перед її батьками, що має хлопця, а цього із зрозумілих причин не бажала, адже могло викритися (хоча як, коли ми зустрічались у лісі?), що ним був я, а я в її домашньому світі небажаний персонаж, отже, її остережність була аж надмірною, чи, може, батько, як досвідчений ревнивець, пильно стежив і за дочкою? Не знаю. Але мого захисту потребувала, чомусь бажала пов’язати мене зі своїм дитинством, навіть просила цукерок звідти. Звертає увагу й уподібнення Ірою себе до пташки чи метелика, адже і я так її порівнював, незалежно від цих одкровень. Батько тут ледь згадується, але антиматеринський комплекс яскраво наявний. Неважко помітити, що моя присутність в Ірі, відколи тривала розлука, збільшувалася. Це потверджується четвертим листом, коротшим за інші, датованим десятим червня, але з припискою «здається», тобто днів при своїй утечі не фіксувала. Цю епістолію названо: «Лист про те, як я на найпівденнішому місці України боялася холоду».

«Не знаю, дивно чи ні, але почала боятися холодку від тебе, що в тобі накопичується лід; відчуваю і те, що не зуміла розчинити його ні під якими кримськими сонцями. Пишу, сподіваючись таки розігрітися на сонці. Твою присутність часто відчуваю, хоч не можу уявити тебе тут, серед цих людей, між яких пробуваю зараз.

А життя наше ввійшло у ледачий кримський ритм. Стоїмо на улюбленому місці, що його подаю тут на листівці (у листа вкладено маловиразну, поганого друку поштову листівку з кримським краєвидом та банальними красотами), отже, можеш побачити й уявити. Учора був великий вихід у гори, звідки видно пів-Криму, пройшли старою Кримською дорогою, де проходило чи проїжджало немало відомих людей. Низько опустилися хмари. Я пливла через них крізь час старою Кримською дорогою. Колись М. Рильський, милуючись красотами Парижа, написав: «Тужу за вами, солов’ї Вкраїни». Так і я. На своєму улюбленому місці, місці моєї сили, уявляю наш ліс, а ще бачу моста, з якого видно рейки, які тягнуться вдаль і якими мчить електричка. Це не дивно, бо в тій електричці їду я, а ти мене зустрічаєш.

Пишу цього листа, і не минає відчуття, що хтось третій читає його. Не можу відпружитись і не можу написати щиродушно про те, що про тебе думаю. Часто чую твій голос, — який це дивовижний голос, бо в ньому, як і в тобі, незбагненний для мене спокій. А ще мені хочеться пройти нашими лісовими дорогами й колись звідати, де той ліс кінчається, адже ми ніколи не доходили до його краю. Ми легко жартуватимемо, коли залишимо своє напруження в зеленій і пишній траві (люблю траву), а довкола нас сплітатимуться химерні лінії. Будемо ніжновідкриті одне до одного і забудемо про час. Не бажаю відчувати часу, до речі, тут мені це вдається. Бо час — це обов’язок, клопоти й потреба вирішень, отож нелегко відчувати його перейденість. Мені хочеться забути з тобою про час. Бо потім, коли мене в черговий раз забере від тебе електричка, я поїду у своє життя, а ти залишишся у своїх заняттях (готування до вступу в аспірантуру, адже маєш мету). Я мети не маю, але заважати тобі не смію. Однак… однак іноді ми покидатимемо своє життя й ненадовго сплітатимемо свої сріблясті ниточки. Хочу тебе чути, бачити, обійняти… Бо зараз, коли в мені поселився отой незрозумілий холод (звідки він, і чи не вигадую його собі?), мені чомусь здається, що навіки залишуся сріблястою павутинкою, яка з’єднує два дерева в нашому лісі, — пам’ятаєш, колись таке бачили».

Підпис до цього листа: «Сумуюча принцеса на березі улюбленого-неулюбленого моря». Стояв і ініціал, обведений колом.

Ця епістолія мене вразила. Чому Іра відчула холод, коли моє ставлення до неї не змінювалося? Але, правду кажучи, в мене був перед цим кризовий стан, і я написав смутного листа. Але листи свої, за домовленістю, їй не відсилаю, а збираю докупи, щоб потім, коли повернеться, прочитала. Невже була надчутлива? Не знаю. Є тут інше, можливо, саме воно й зродило в ній відчуття мого гаданого холоду: виразно здекларувала неможливість для нас зійтися ближче: моя мета залишалася їй чужа, а її життя, котре від мене приховувалося, так само чуже мені. Отож не бачила перспективи до їхнього об’єднання. Оце й був лід чи крига, що нагромаджувався не в мені, а в ній, тож не знала, як розчинити чи розтопити той холод. Тужила за мною, а може, не так за мною, як за лісом, що був місцем нашої з’єднаності, бо саме там витворювалася й протягувалася павутина між деревами — тієї павутини не пам’ятаю, гадаю, що це не реалія, а образ. Отже, наша з’єднаність неможлива в місці її сили, як висловилася, тобто у спільних мандрах і в шуканні вражень од світу, а лише в пустелі нашого лісу, від’єднанні від «інших людей», яких шукала. Прагла тієї пустелі, але й заперечувала; хотіла зі мною тільки припадкового зв’язку, а не сталого й твердого і в одному тілі. Зрештою, ми й справді були як дерева, з’єднані павутиною, а дерева, як відомо, з місця зрушити не можуть, хоч би як фантазував я біля свого вікна, на них пильно дивлячись, відтак не можуть і наблизитися одне до одного. Добре знала, що заради неї не йду