Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– А-а-а… як раптом не погодиться?! Це ж авантюра чистої води.

– Нікуди він не дінеться! Як казав товариш Ленін, кіно є нині найважливішим з-поміж усіх видів мистецтв. Отже, якщо товариш Бердник зацікавлений в популяризації своєї творчості – нікуди він не дінеться і свою згоду на участь у нашому проекті дасть. Це ж шанс для нього…

– Навіть попри ті зміни, які ти, як майбутній режисер, збираєшся внести в основу?! Не забувай, що спеціально під мене ти хочеш прописати цілий новий образ такого собі космонавта Івана Баталова… До речі, на якого з Баталових ти натякаєш: на Олексія114 чи на Миколая115?

– Швидше на другого.

– Ага! Отже, протазановська «Аеліта», червоноармієць Гусєв, Марсіанська революція…

– І дружина нашого Довженка – Юлія Солнцева в ролі самої Аеліти.

– Ну що ж, Михайле, дякую! От тепер і справді щиро дякую за таку пропозицію. Навіть попри те, що твоя ідея з екранізацією повісті Бердника так і відгонить авантюрою… а вона і справді відгонить авантюрою…

Коберідзе несподівано замовк, при цьому радісний вираз із його обличчя поступово зник. Карюкову така зміна, ясна річ, не сподобалася.

– Щось ізнов не так, Отаре?

– Я от про що подумав. Здається, у Бердника в доробку є речі сильніші від «Серця Всесвіту» – наприклад, ті ж таки «Шляхи титанів» мені подобаються більше. А раптом він не захоче екранізувати намічену тобою повість?! Тоді всі твої плани й обіцянки… а тим паче намічені зміни…

– Захоче.

– Ти певен?

– Так. Не годиться говорити подібні речі в добу переможного методу соціалістичного реалізму… проте Олесь Бердник уже встиг заявити себе як потужний письменник-косміст. А тепер поглянь на те ж «Серце Всесвіту»: Космос, подорож Сонячною системою, контакт з іншопланетною цивілізацією… У повісті по ходу розвитку сюжету інопланетяни рятують від смерті Андрія Савенка. Я ж хочу запропонувати Бердникові для написання кіносценарію зворотний хід: нехай наші земляни – радянські космонавти врятують представника іншопланетної цивілізації.

– Але ж це поставить сюжет з ніг на голову…

– Гадаю, що «Шляхи титанів» для автора важливіші, ніж «Серце Всесвіту». Отже, якщо екранізувати другу річ, то Олесь Бердник легше погодиться на зміни. Бо головне ж не в тому, як твір виглядає на папері, а в тому, як це на екрані виглядатиме! А фільм буде шикарним, про це ми з тобою й мусимо подбати. Якщо нам вдасться ще додатково посилити любовний аспект… Вийде саме те, що треба глядачеві! Отож нікуди від нашої пропозиції він не дінеться! І останнє…

Тут уже Карюков зробив навмисну, суто драматургічну паузу, хитро подивившись на Коберідзе.

– І ще одне, Отаре: хороший фільм – це хороша пісня, яка запам’ятовується. А якщо пісня не одна…

– У тебе вже є ідея і щодо пісень?

– Так! І можеш вважати мене ні на що не здатним базікалом, якщо їх не співатимуть невдовзі скрізь і всюди116. Особливо ж одну – про яблуні, що колись зацвітуть на Марсі.

– Яблуні – і раптом на Марсі?! – здивувався Коберідзе.

– Прекрасний потужний образ, чи не так?.. До речі, вірш цей вже написаний тим-таки Олесем Бердником117 – от тільки українською мовою. Ну нічого, сподіваюся, Долматовський попрацює над перекладом.

– Отже, ти навіть самого Долматовського залучити до роботи хочеш?..

– Так.

– А погодиться?

Замість відповіді Карюков лише загадково усміхнувся. Хоча, відверто кажучи, все ще було вилами по воді писане, але він чомусь не сумнівався в успіху майбутньої стрічки.

Орбіта Землі, 13 серпня 1962 року

Ех, звісно ж, шкода, що він так і не став першопрохідцем! Ох, і шкода ж…

Втім, це зважаючи, з якого боку подивитися. Адже якщо Юрій Гагарін справді став «космонавтом № 1» (з будь-якої точки зору, як не крути), а його дублер Герман Титов – твердим «космонавтом № 2», то далі історія почала ускладнюватися. Отож сьогодні, у понеділок 13 серпня, триває перший в історії парний політ «Сокола» і «Беркута»118 – двох радянських «птахів», які піднялися в таку космічну височінь, куди жодна жива перната істота з плоті та крові ще ніколи не залітала…

(Звісно, якщо не рахувати «космічних псів», починаючи від Цигана і Дезика119 й завершуючи Чернушкою120 та Зірочкою121. Але песики – це песики, а люди – як не крути, все ж таки люди! Homo sapiens, розумні істоти.)

Що ж, тепер він, звичайний хлопчик з містечка Узина, нічим особливим не прикметного з-поміж інших українських містечок, сіл і селищ, колишній кочегар і столяр, який з трепетом у серці приніс колись квіточку до підніжжя пам’ятника самому товаришеві Леніну, самотужки пробився сюди – в Космос! Ну так, можна сказати, що це лише поріг неосяжного космічного простору. Проте лінію Кармана122 їхні кораблики успішно перетнули123 і тепер стрімголов мчать орбітою Землі пліч-о-пліч – «Сокіл» і «Беркут», «Беркут» і «Сокіл»… Радянські космічні кораблі «Восток-3» й «Восток-4», пілотовані відповідно Андріяном Ніколаєвим і Павлом Поповичем.

Космічними «братами»…

– «Беркут», «Беркут», я – «Сокіл». Як чуєте мене? Прийом.

– «Сокіл», «Сокіл», я – «Беркут». Чую вас нормально. Прийом.

Це сьогодні він відповів, як годиться, а ще вчора, тільки-но розпочавши перший сеанс зв’язку із сусідом по орбіті124, на його звернення загорлав відкритим текстом:

«Привіт, Андрію! Я не тільки тебе чую, я тебе бачу!!! Ти праворуч від мене летиш, немов маленький Місяць…»

А на зауваження «Сокола», що ЦУП125 справедливо висварить їх за спілкування без позивних, а отже – за порушення режиму секретності, повів своє й надалі:

«Та облиш ти! Нехай спочатку спробують дістатися до нас, щоб висварити, а вже потім сваряться…»

А й справді, що то за секрети такі особливі?! Адже будь-кому при здоровому глузді зрозуміло, що на орбіті нині лише вони – космонавти Андріян Ніколаєв і Павло Попович, «Сокіл» і «Беркут». То що це за секретність така?! Й головне – навіщо?! Якби ж тут був хтось іще…

Як раптом…

Губи космонавта ще вимовляли останнє слово стандартизованого рапорту про стан роботи телеметричної апаратури корабля «Восток-4», а в навушниках вже з’явилося й почало зростати якесь тріскотіння.

– «Беркут», «Беркут», не чую вас, не чую… Не чую вас, «Беркут». Повто… метрична інформа…

Закінчення словосполучення «телеметрична інформація» остаточно потонуло в тепер уже жахливому тріскотінні. Що за раптові перешкоди?! Якого це дідька…

– «Сокіл», «Сокіл», не чую вас, не чую! У мене перешкоди, суцільні перешкоди. Чи чуєте мене загалом? Прийом…

Тріскотіння