Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Захворіли ви, товаришу підполковнику.

– Це зрозуміло.

– Щось вас вкусило. Можливо, кліщ якийсь, а може, і щось інше. Це й досі намагаються з’ясувати… але ніяк не з’ясують.

– Чому?

– Ну-у-у, як тобто, чому… Куба – це ж тропіки, а там усяка різна живність така, що нам і не снилося!..

– Що живність, то це точно, – підполковник чомусь посміхнувся, а на його обличчі з’явився ласий вираз.

– Спочатку ще думали, може, ви від кубинських панянок якусь хворобу дурну підчепили, – немовби прочитавши його думки, мовило «біле янголятко», – але потім це відкинули. Кубинки тут ні до чого.

– Ти звідки про такі хвороби знаєш? – насторожився хворий. – Ти ж молода нібито, зовсім ще дівчисько…

– Я тепер медицина, – заперечило «янголятко», – я багато чого знаю, про що в школі не вивчають. А у нас в училищі курс прочитали.

– А-а-а, то ти вже навчена?

– Так, навчена. Отже, це кліщ, мураха чи інша якась комаха. Оце і встановлюють досі. А також з’ясовують, природне це чи біологічна зброя. Там же США поруч – раптом вони щось там вивели штучно й на Кубу випустили?! А ви тепер жертва. Недарма ж ви…

– Що недарма?

– Понад місяць у комі провалялися.

– Що-о-о?! Скільки, скільки?..

– Тридцять сім діб, якщо бути точною, – мовило «біле янголятко», знов звірившися з графіком, що висів на металевій спинці ліжка.

– Ох, нічого собі!.. То це я таким чином проспав найцікавіше, що сталося між нашими й американцями…

– Справді проспали132, але то таке діло… – почала медсестра. Як раптом десь здалеку пролунав нерозбірливий шум, тож випаливши на одному диханні скоромовкою: – Ой, треба бігти, бо зараз побачать, що я з вами тут!.. – «янголятко» кинулося кудись за широку сніжно-білу фіранку.

– Чекай, Тосько! Чи можеш моїх сповістити, де я перебуваю?.. – щосили намагаючись не закричати, спитав хворий.

– Потім договоримо, – на мить висунувшись із-за фіранки, мовила медсестра. І зникла остаточно.

Байковий цвинтар, Київ, 26 грудня 1962 року

– Матусенько, люба моя, що ж це таке коїться?! Як же тепер мені виправити це неподобство?! О-о-ой, мабуть, тепер уся ця купа вінків залишиться примороженою аж до весни – бо коли ж я тепер доберуся до тебе, моя люба матусенько!.. О-о-ой…

Сльози мимовільно текли з очей Гаті, коли вона намагалася зішкрябати з могильного горбочка вінки, що намертво попримерзали до гранітно-твердої землі. Вінки залишилися тут ще з серпня – відтоді, як поховали Софію Аронівну Литвак:

«Від чоловіка Самсона Даниловича».

«Від дочки Агати й зятя Андрія».

«Від сина Леоніда й невістки Лії з Запоріжжя».

«Від племінника Рафаїла».

«Від співробітників з Ліспапірбудпостачу».

«Від колишніх співробітників з Мінліспрому УРСР».

«Від скорботних родичів».

Останній вінок Гатю відверто розлютив. «Від скорботних родичів»?! Коли фашистські гниди підло, без оголошення війни напали на мирну Радянську Батьківщину, і з Києва почали поступово евакуювати людей, то різне високе начальство піклувалося про те, як би прихопити із собою найбільшу кількість лахміття. Бабуся Ітеле була відповідальною посадовицею Наркомату охорони здоров’я УРСР, батько Самсон Данилович працював у штабі КОВО – куди вже вище?! Та, на відміну від інших, Штульмани й Литваки запаслися тільки необхідним мінімумом речей, а на відведені їм у вагоні місця напхали родичів, яких тільки вдалося провести на вокзал. Усі вони дісталися до Абакана, там уже кожен прилаштовувався, як тільки міг, – та головне, евакуйовані врятувалися від ненажерливої пащеки Бабиного Яру.

Ох, і багато ж компліментів, запевнень у вічній вдячності й «неоплатному боргу» вислухала Юдіф Бенціонівна по завершенні воєнного лихоліття!!! І що ж?.. Коли на Сукот 1952 року бабусю заарештували як «криваву вбивцю», «безхребетну космополітку» і загалом звинувачувану в усіх гріхах персону – хто з колись урятованих родичів заступився за неї?! Хто хоча б допомогу їхньому сімейству запропонував?! НІХТО!!! Саму Гатю прихистила на деякий час православна родина Глаголєвих… але ж не єврейські родичі!..

Уже після смерті товариша Сталіна знесилену і хвору Юдіф Бенціонівну випустили з тюрми (як і решту «підступних отруювачів у білих халатах», яких не встигли розстріляти), однак різноманітна мішпоха навідувалася в гості до Штульманів і Литваків дедалі рідше. Й от тепер дійшло до того, що на могилу Софії Аронівні поклали спільний віночок «Від скорботних родичів» – один на всіх!!! Та це ж ганьба, справжнісінька ганьба!!! Льонька з дружиною на окремий вінок матері розщедрилися, вони з Андрійком також, племінник Рафка і той не поскупився – а що ж інші?..

Щоправда, для нелюбові конкретно до Софії Аронівни у «скорботних родичів» існувала вагома підстава: відповідальна посадовиця спочатку Мінліспрому УРСР, а потім Ліспапірбудпостачу не робила ніяких ґешефтів. Не робила просто тому, що не хотіла цього в принципі! У цьому Гатя мала можливість переконатися особисто…

* * *

Сталося це в 1955 році – вже після смерті бабусі Ітеле. Гатя тоді захворіла чи то на скарлатину, чи на кір, чи на грип. Після кризи була заслаблою й потребувала серйозного догляду, тому Софії Аронівні довелось брати лікарняний і сидіти вдома, попри шалену завантаженість на роботі.

Як раптом у двері їхньої квартири подзвонив незнайомий молодик, який ніс на плечі… здоровенний ящик мандаринів!!! Зі словами:

– Софіє Аронівно, це вам! Так, знаю – у нас немає фондів… Але дуже просимо виділити те, що нам потрібно! – поставив ящик, від якого линув божествений аромат, посеред кімнати. Далі видобув з кишені чорного шкіряного пальта викрутку, відірвав край однієї дощечки, видобув з ящика мандаринку і, щиро всміхаючись, простягнув Гаті: – На, це тобі.

Мандаринка була великою й лискучою, до того ж загорнутою в тоненький хрусткий папірець з надрукованим на ньому золотавим сонечком… Однак не минуло і хвилини, як незнайомець разом зі своїм ящиком і навіть з мандаринкою, врученою особисто Гаті, опинився на сходовому майданчику. І скільки не дзвонив, скільки не стукав у двері – допущений назад не був. Після цього хвора дівчина довго плакала, крізь рясні сльози запитуючи, чому їй не можна було залишити бодай оту одненьку мандаринку?.. На це Софія Аронівна відповіла твердо й рішучо:

– Доню, зрозумій, нам не можна поводитися так, як іншим. Де всім пробачать – там євреїв не помилують. Ще і зловтішатимуться: «Ось дивіться, що жиди виробляють! Усі вони негідники, чортові вилупки». Тому жити треба чесно – це єдина для нас можливість. Інакше в один далеко не прекрасний день і ти сама загинеш, і решту за собою потягнеш. А як житимеш чесно, працюватимеш багато й сумлінно