Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко
Спостерігаючи за взаєминами батьків, Гатя також мимоволі переймалася цією мудрою жіночою філософією. Ще в жахливий день Куренівської трагедії, коли Самсон Данилович незрозуміло яким дивом уникнув загибелі, дівчина дозволила собі кричати батькові різні дурниці:
– Тату!!! Чому ж ти не дав нам знати, що залишився живим?! У вас же там, на взуттєвій фабриці, є телефон!!! У нас же вдома телефон є, отож ти міг би подзвонити й повідомити, що не поїхав тим трамваєм!.. А якщо не нам, то Давлетовим міг би подзвонити, у них теж телефон є!.. Ми би тоді не хвилювалися, а так подивись, до якого стану ти мене довів!!! А маму?! На маму подивись!!! Ти що ж, хочеш, щоб її теж не стало, як дідуся з бабусею?! Ти цього хочеш, так?! Відповідай!..
Ще тоді Софія Аронівна не тільки змусила дочку вибачитись перед батьком, але й прочитала довгу нотацію, що зводилася до наступного посилу:
– Ніколи не кричи на чоловіка! Ніколи й нізащо!!! Інакше одного разу обставини складуться таким чином, що він зникне з твого життя навіть проти своєї волі!.. У будь-якому разі тобі ж буде від цього гірше. Тільки тобі, доню, а не комусь іншому.
Цей урок Гатя засвоїла дуже добре. Отож коли в середу 12 квітня Самсон Данилович прибіг додому з несамовитим криком: «Людина в космосі!!! Знай наших!!!» і, сяючи від щастя, тицьнув дружині листівку108 відповідного змісту, Гатя вже не кричала батькові про необхідність лишити у спокої Софію Аронівну, яка нещодавно перенесла інфаркт. Навпаки, з того самого дня «гагарінська» листівка красувалася на стіні їхньої вітальні в окремій ошатній рамочці.
Отож і тепер, коли пропахлий потом, пилом і кіптявою від газетного «смолоскипу» Самсон Данилович повідомив про неймовірно красиву перемогу київського «Динамо», дівчина спитала просто, з лагідною усмішкою на вустах:
– Ну то як, тату, ти з цього приводу спиртику вип’єш чи обійдешся шампанським, яким вас пригощали на стадіоні?
Спостерігаючи за ними, Софія Аронівна теж мимоволі усміхнулася, подумавши, до чого кмітливою росте їхня Гатя.
1962 «Восток-4»
Одеська кіностудія, Одеса, червень 1962 року
– Ох, Михайле, Михайле… З усього того, що ти мені тут нагородив, можна зробити один-єдиний висновок: я так бачу, у тебе й досі не минув запал після твоєї з Козирем стрічки «Небо кличе»109. Еге ж?
– Припустімо, так. А хіба це погано?
– Але Михайло Карюков усе одно більше оператор, ніж режисер.
– Так само як Отар Коберідзе переважно актор.
– Ну, от бачиш!
– Ти хочеш сказати, що досвідчений оператор, який вже набув певного режисерського досвіду саме в царині наукової фантастики, разом з досвідченим актором не в змозі зробити нову фантастичну стрічку? Причому не менш якісну, ніж попередня…
Отар мовчав з меланхолійним виглядом, тож Михайло, сумно зітхнувши, відповів сам собі замість грузинського гостя:
– Сумніваєшся, так.
– Розцінюй мою позицію, як хочеш.
– Скажи мені, Отаре, хто може заборонити операторові перекваліфікуватися в режисери?! Як і акторові, до речі…
– За моїми сумнівами прихована всього лише здорова обережність.
– І чого ж ти боїшся?
– Провалу.
– Але ж минулу мою стрічку закупили американці110!
– Оце мене й насторожує.
– Ну, знаєш! У них там, в Америці, дикий капіталізм усе ж таки.
– Ну так, ну так: дикі акули капіталу плавають в океані кіноіндустрії під назвою «Голлівуд» і безжально жеруть одна одну.
– Точно, Отаре, все так і є! Жеруть, ковтають і кісточок не випльовують. А тому погодься: якби наша з Козирем стрічка «Небо кличе» нічого не вартувала, то американці не стали б її купувати. У цього їхнього продюсера… як там його?.. Ах, так – у Роджера Кормена, либонь, своя голова на плечах є! Щоб гроші дістати, йому доводиться неабияк потіти – отже, задурно розкидатися грішми жоден американець не стане.
– Звідси ти робиш висновок, що «Небо кличе» складає гідну конкуренцію голлівудським фільмам…
– А хіба недостатньо переконливо звучить? Чому навіть тепер ти зі мною не погоджуєшся, що за впертість?
У кабінеті знов запанувала мовчанка, яку порушував приглушений гомін великого південного міста. Звісно, на Привозі чи на якомусь із одеських пляжів гамір стоїть значно потужніший, проте навіть його слабеньке відлуння, що долинало сюди, ненав’язливо нагадувало обом сперечальникам: кидайте вже свою безплідну дискусію, ідіть на морське узбережжя, скупніться в ласкавих хвилях Чорного моря, випийте пивка, закусіть бичками чи барабульками, камбалою чи будь-якою іншою рибкою, яка вам тільки подобається! У червні місяці в Одесі можна прекрасно відпочити – навіщо ж маринуватися в задушливому кабінеті?! До чого ви домовитесь, упертюхи?..
– Сталося це ще до війни, – раптом мовив грузинський гість. – Це відома історія, отож нема потреби називати гучне ім’я одного з провідних авіаконструкторів СРСР…
– Ти про що, Отаре? – насторожився Михайло.
– Та про те саме, чого побоююсь… Отже, не стану називати ім’я одного з провідних радянських авіаконструкторів, бо ти зараз і сам його вгадаєш. Річ у тім, що очолюваний ним колектив якось розробив дуже потужний і дуже перспективний літак. Потім у самих «верхах» – аж у Москві, як ти розумієш, – було вирішено продати цей літак Німеччині. Якщо ти ще не забув, то в тридцяті роки наші країни перебували в доволі непоганих відносинах…
– Я не забув, – потупивши погляд, прошипів Карюков крізь зуби, – однак згадувати про це не раджу.
– Ну-у-у, у нас же творчий міні-диспут, – миролюбно посміхнувшись, розвів руками Коберідзе.
– Гаразд, у цьому кабінеті можеш говорити про подібні речі. Однак за його межами… будь обережнішим! Я щиро, повір вже мені.
– Гаразд, я врахую твоє попередження. Але повернімося до нашої історії, цікавої й мінливої… На черзі громадянська війна в Іспанії. Як відомо, СРСР постачав озброєння тамтешнім республіканцям, а фашистський райх – фалангістам. І раптом стався неприємний сюрприз: радянські винищувачі зіткнулися в небі з гідним конкурентом німецького виробництва, що вигулькнув невідомо звідки – зовсім як той чортик з табакерки! Хто?! Що?! Як?! Коли?! Стали розбиратися. По всьому виходило, що німецькі конструктори отримали від наших фахівців чи то готові машини, чи якісь елементи, чи,
