Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

просто непокриті; тепер же і засідатель, і підкоморий одсмалили собі нові кожухи з решетилівських смушків, сукном криті. Канцелярист та волосний писар позаторік понабирали синьої китайки по шість гривень за аршин. Паламар зробив собі нанкові на літо шаровари та камізельку із смугастого гарусу. Одно слово, все пнеться в люди! Коли ці люди не будуть марнотні! Можна побитись об заклад, що багатьом видасться вдивовижу бачити чорта, котрий і собі туди ж таки пнеться. Найсердитіше те, що він, певне, красунчиком себе уявляє, дарма що вся постава — глянути совісно. Пика, як говорить Хома Григорович, мерзота мерзотою, а проте й він не від того, щоб у гречку скакати. Але на небі й під небом так потемніло, що нічого не можна було вже побачити, що там коїлось далі між ними.

- То ти, куме, кажеш, що не був іще у дяка в новій хаті? — говорив козак Чуб, виходячи з дверей своїх, до сухорлявого, високого, в короткій кожушині чоловіка, оброслого бородою; видно було, що вже тижнів зо два чи й більше не доторкався до неї уламок коси, якими звичайно дядьки голять свою бороду, не маючи бритви. — Там тепер буде славна пияти-ка! - провадив Чуб далі, ошкіряючись при цьому задоволено. — Аби-но тільки нам не спізнитись!

При цьому Чуб поправив свого пояса, що тісно оперезував кожуха, глибше насунув свою шапку, стис у кулаці батога — страх та кару для в’їдливих собак; але, поглянувши вгору, зупинився...

— Що за дідько! Глянь! глянь-но, Панасе!..

— А що? - мовив кум і підвів свою голову теж догори.

— Як-то що? Таж місяця нема!

— Що за напасть! Таки й справді нема місяця.

— То-то й воно, що нема! — мовив Чуб, трохи сердитий на кумову завсідню байдужість: — Тобі, бачиться, й за ухом не свербить.

— А що маю робити?

— І треба ж було, — провадив Чуб, утираючи рукавом уса, — якомусь чортяці, бодай йому, собаці, зранку не привелося чарчини горілки випити, втрутитися!.. Далебі, наче на сміх... Навмисне, сидячи в хаті, виглядав у вікно: ніч — диво! Ясно, сніг виблискує проти місяця. Все було видно, наче вдень. Не встиг вийти за двері — і на тобі, хоч в око стрель!

Чуб довго ще буркотів та лаявся, а тим часом роздумував, на що б його зважитись. Йому до смерті хотілось попатякати про всякі дурниці в дяка, де, певне діло, сиділи вже й голова, і заїжджий бас, і дігтяр Микита, який їздив що два тижні до Полтави на торг та викроював такі штуки, що всі миряни аж за животи бралися зо сміху. Уже бачив Чуб у думках на столі варенуху. Все це, правда, було дуже принадне; але нічна темрява нагадала йому про ті лінощі, в яких так щиро кохаються всі козаки. Як то було б хороше тепер лежати, підобгавши ноги, на лежанці, смоктати спокійно люльку та слухати крізь п’янку дрімоту колядок і пісень веселого парубоцтва та дівчат, що гуртами товклися попід вікнами! Він би, напевне, зважився на теє, коли б був сам, але тепер удвох не так нудно і страшно йти серед темної ночі, та й не хотілося таки виказати себе перед іншими ледарем чи боягузом. Скінчивши лайку, звернувся він знову до кума:

— Так-таки й нема, куме, місяця?

— Нема.

— Чудасія, далебі! А дай-но понюхати табаки. У тебе, куме, добряча табака! Де береш?

— Та де вона в біса добряча! — відповів кум, зачиняючи березову табакерку, цяцьковану везерунками. — Стара курка не чхне!

— Пам’ятаю, — провадив Чуб своєї, — мені покійний шинкар Зозуля привіз якось табаки з Ніжина. Ото була табака! Добра табака була! Так що, куме, як нам бути? Темно ж бо надворі.

— Так, напевне, лишаймося вдома, — мовив кум, беручись за ручку дверей.

Коли б кум був не сказав цього, то Чуб, мабуть, зважився б зостатись, але тепер його ніби щось під’юджувало йти наперекір:

— Ні, куме, ходім! Не можна, треба йти!

Сказавши це, він уже й гнівався на себе, нащо

сказав. Йому було дуже неприємно плентатись такої ночі; та його втішало те, що він сам умисне цього захотів і вчинив-таки не так, як йому радили.

Кум, не виявивши на обличчі своєму ані знаку досади, як людина, котрій геть байдужісінько, чи то вдома сидіти, а чи з дому подаватися, оглянувся кругом, почухав собі пужалном плечі, і двоє кумів вирушили в дорогу.

Тепер погляньмо, що робить, сама зоставшися, дочка-красуня. Оксані не минуло ще й сімнадцяти, а вже мало не по всьому світі, і по той бік Диканьки, і по цей бік Диканьки тільки й мови, що про неї.

Парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ніколи, і не буде ніколи на селі. Оксана знала й чула все, що про неї говорилося, і вередлива була, як вродливиця. Коли б вона ходила не в плахті та запасці, а в якомусь капоті, то порозганяла б усіх своїх прислужниць. Парубки вганялися за нею табунами, але, стративши терпець, кидали помалу й лицялися до інших, не таких примхливих. Один тільки коваль був упертий і не кидав своїх зальотів, хоч і з ним поводились анітрохи не краще, як з іншими.

По тому, як батько вийшов з хати, вона довго ще чепурилася та вихилялася перед невеликим в олов’яній оправі дзеркальцем і не могла намилуватися з себе. «І чого це людям надумалося славити про мене, буцімто я гарна? — говорила вона, ніби знічев’я, для того тільки, щоб хоч про що-небудь побазікати з собою. — Брешуть люди, я й зовсім негарна!» Але дитинно-юне личко, що майнуло в дзеркалі, свіже, жваве, з блискучими чорними очима та невимовно приємною усмішкою, яка пропікала душу, вмить довело протилежне. — «Хіба чорні брови та очі мої, — провадила красуня, не випускаючи дзеркальця, — такі гарні, що вже інших таких і на світі немає? Що тут хорошого в цьому кирпатенькому носі? і в щоках? і в губах? Буцімто гарні мої чорні коси? Ой! їх можна злякатися увечері: вони, мов довгі змії, переплелись та обвились довкруг моєї