Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь
— Чудова дівчина, — прошепотів, увійшовши тихо, коваль, — і чванства в неї мало!.. Може, з годину яку стоїть, видивляючися в дзеркало, і не надивиться, і ще вихваляє себе вголос!
9 Тарас Бульба
257
«Таке-то, парубки, чи я ж вам пара? Ви погляньте на мене, - продовжувала гарненька кокетка, — як я плавно виступаю; в мене сорочка шита червоним шовком. А які стрічки на голові! Вам і довіку не бачити багатшого галуна. Цього всього накупив мені батько, щоб посватав мене найкращий молодець у світі!» І, усміхнувшись, обернулась вона в другий бік та й побачила коваля...
Скрикнула й суворо постала перед ним.
Коваль і руки опустив.
Тяжко розказати, що відобразилося на смаглявому личку чудової дівчини: і суворість у ньому була видна, і крізь суворість якесь глузування над зніяковілим ковалем, і ледь помітна барва досади тонко розлилася по обличчю; і все це так перемішалося й таке було неймовірно хороше, що обцілувати її мільйон разів — ото все, що тоді можна було вчинити найліпшого.
— Ти чого прийшов сюди? — так почала говорити Оксана. — Може, хочеться, щоб вигнала за поріг лопатою? Ви всі майстрі підсипатися до нас. Миттю пронюхаете, коли батьків нема вдома. О! я знаю вас! Що, скриня моя готова?
— Буде готова, моє серденько, таки по святах буде готова. Коли б ти знала, скільки навовтузився я коло неї: дві ночі не виходив із кузні; зате ж у жодної попівни не буде такої скрині. Залізо на оковку поклав таке, що не клав на сотникову тарадайку, як ходив на роботу до Полтави. А як буде розмальована! Всю околицю біленькими своїми ніжками сходи, не знайдеш такої! По всьому полі будуть розкидані червоні й сині квіти. Як жар, горітиме. Не гнівайся ж на мене! Дозволь хоч поговорити, хоч подивитися на тебе!
— Хто ж тобі боронить, говори й дивись!
Тут сіла вона на лаву і знову заглянула в дзеркало та заходилася поправляти на голові свої коси. Гляну-ла на шию, на нову сорочку, вишиту шовком, і тонке відчуття самозамилування проглянуло на устах, на свіжих щоках і в очах відсвітилося.
— Дозволь же й мені сісти коло тебе! — мовив коваль.
— Сідай, — відповіла Оксана, зберігаючи на устах та в задоволених очах ще те ж саме відчуття.
— Чудова, ненаглядна Оксано, дозволь поцілувати тебе, — сказав заохочений коваль і пригорнув її до себе з наміром відхопити поцілунка; та Оксана відхилила свої щоки, що перебували вже на непомітній відстані від губ коваля, і відіпхнула його.
— Ще чого тобі захотілось? Йому як мед, то й ложкою! Геть від мене, в тебе руки шорсткіші од заліза. Та й сам ти пахнеш димом. Мабуть, мене всю замарав сажею.
На цім слові піднесла дзеркало і взяла знову перед ним чепуритися.
«Не любить вона мене, — думав собі, голову звісивши коваль. — їй усе забавки; а я стою перед нею, мов дурень, і очей не зводжу з неї. І все б стояв перед нею, і вік би не зводив з неї очей! Чудна дівчина! Чого б тільки я не дав, щоб дознатися, що в неї на серці, кого вона кохає. Та ні, їй і діла нема ні до кого. Вона любується тільки сама собою; мучить мене, бідолашного; а я за журбою не бачу й світа; а я її так люблю, як ніхто на світі не любив і не любитиме ніколи».
— Чи це правда, що твоя мати відьма? — промовила Оксана й засміялася; і коваль почув, як у ньому все засміялося всередині. Сміх цей наче враз відлу-нився в серці і в жилах, що тихо стрепенулися, і водночас досада запала в його душу, що не вправі обцілувати це так приємно осяяне сміхом личко.
— Що мені до матері? Ти в мене і мати, й батько, і все, що тільки є дорогого в світі. Коли б мене прикликав цар і сказав: «Ковалю Вакуло, проси у мене всього, що тільки є найкращого у мене в царстві, все віддам тобі. Звелю для тебе зробити золоту кузню, і куватимеш ти срібними молотами». — «Не хочу, — сказав би я цареві, — ні самоцвітів дорогих, ні золотої кузні, ні всього твого царства: дай мені краще мою Оксану!»
— Бач, який ти! Тільки ж і батько в мене такий, що не дасть маху. Ось побачиш, коли він не ожениться на твоїй матері,- — мовила, лукаво всміхнувшись, Оксана. - Однак дівчата щось не приходять... Що б це значило? Давно вже пора колядувати. Мені вже скучно стає.
— Господь із ними, моя красуне!
— Чи й не так? З ними, певно, прийдуть і парубки. Ото піде гульня! Уівляю, яких нарозказують смішних пригод!
— То тобі весело з ними?
— Та вже ж веселіше, як із тобою. Ага! хтось стукнув, певне, дівчата з парубками?
«Чого мені більше сподіватись? — казав коваль сам до себе. — Вона знущається з мене. Я їй так само дорогий, як проіржавлена підкова. Та коли так, то не діжде ж і інший посміятися з мене. Нехай-но тільки помічу запевне, хто їй більше до вподоби за мене; я одучу...»
Стукіт у двері та голос, що лунко пролунав на морозі: «Відчини!» — урвали його роздуми.
— Стривай, я сам відчиню, — сказав коваль і вийшов у сіни з наміром нам’яти з досади боки першому, хто нагодиться під руку.
Мороз подужчав, і вгорі так стало холодно, що чорт перестрибував з однієї ратички на другу та хукав у кулак, аби хоч як-небудь розігріти закоцюблі руки. Не штука, правда, й змерзнути тому, хто товкся з ранку до ранку в пеклі, де, звісна річ, не такий холод, як у нас
