Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
Він говорить і враз помічає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме… Блакитна вуалька на простенькому бриликові, а під ним… Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, – вона, запевне вона!.. Дивиться на його, сміється, киває йому… Безмірна радість обнімає його всього, він усміхається широким щасливим усміхом і слова самі рвуться йому з уст:
– Тут, у нашому городі, може на цьому саме майдані, де ми тепер зібралися відсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вільного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собі народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рідному краї ідеали громадської волі, рівності… Правда, ми програли тоді, сили темряви й неволі, сили похмурого деспотизму були дужчі за нашу молоду новонарождену волю, – вони зламали її… Але ті ідеали, за які наш народ боровся, не жаліючи свого життя, – ті ідеали не могли в душі його зламати ніякий деспотизм, ніяка темрява. І та велика переміна, яка тепер робиться, – не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темній неволі кріпацтва, в тяжкому поневірянні після кріпацького життя, боролися за неї, – і ось вона прийшла, сподівана й рідна нам! І коли був час, що народ наш порізнився з інтелігенцією, то тепер цей час минувся: народ виріс, народ зробився вже свідомим творцем свого власного щастя і та свідомість об’єднує його з інтелігенцією в одну велику сім’ю. І ця сім’я борців іде назустріч золотому сонцеві визволення робочих мас, визволення рідного народу і всіх народів з іржавих пут старої неволі… Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, і кличе нас: вперед! вище! до високостів щасливого, вільного, могучого робітницького життя!..
Буря оплесків, криків: «Браво! Слава!» громом гремить серед майдану і знову мають хустки й прапорці, і сяють радісні очі з-під брилика з синьою вуалькою…
ІІ
Вже було надвечір, як Корецький їхав удвох із жінкою додому. Вони були на майдані, аж поки скінчилося віче[254], потім, укупі з Яковенком, опинилися в редакції газети – Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликі статейки, а тепер пішов на збірку співробітників: мали обміркувати справу, як далі держатися. Поставлено було: стати цілком на той грунт, що маніфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити маніфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розіслати післязавтра вкупі з газетою та й так пустити між люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на підставі маніфесту, – він навіть уже забігав туди по дорозі і трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресі належатиме у всіх дальших подіях величезна роль, ще більша, ніж досі… Корецький дуже добре розумів усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярів і цього йому дуже хотілося, але поки що – газета була справою перворядної ваги. Він мав у їй говорити переважно для села і вимовив собі право писати по-українському.
Після цього Корецького закликали ще на одну збірку, але хоч і кортіло там бути, – дужче хотілося додому. І тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтів шляхом, малий хлопець поштарів то ляскав батогом, то щось мугикав собі під ніс. Таля оповідала про те, що діялося в їх дома й на селі, поки він був у неволі. Діти були здорові, вона також… Другого вчителя в школу досі не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усією роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, трудніше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра він школярів не побачить: довідавшися вже опівдні про маніфест, вона зараз пустила дітей додому, зробивши їм задля такої події на завтра свято, а сама мерщій у гóрод… Як ставилися діти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Він не може собі уявити, як дуже поширилася тепер свідомість у їх на селі. Пам’ятає, як перед двома роками зроблено трус у лікаревого сина-студента й арештовано його? Тоді темнота сільська казала, що він «хвальшиві бумажки робив». Тепер же, як його арештовано, то по селу скрізь так і казано: «забрано, бо за мужицьку волю оступавсь». Діти ж це чують… ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять… Це, що він вертається, наробить їм багато радощів, – от він побачить…
Як їх організація? О, дух у їй чудовий! Було кілька збірок. Тричі збиралися в лісі на Петровій пасіці. Вона не на всіх збірках була, але це дарма; там тепер усім порядкує Петро. Такий, як і попереду, більш думає, а мало говорить, та кожне слово до діла. О, він знає, як треба порядкувати, – він ще дужче їх згуртував!..
І Яків… Такий талановитий хлопець, дотепний, тільки часто гострий і нетактовний. Дарма, – Петро все залагоджує. Він найсвідоміший і найнепохитніший за всіх буде.
– Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана… їх кликано на допит – за тебе питалися… Чому саме їх, а не кого іншого, – ми не могли зрозуміти… Вони прегарно там поводилися і тепер тільки підсміюються з тих…
– А взагалі селяни як? – питався Корецький, нахиляючися до Талі і пригортаючи її до себе близько, близько…
– Слухай, поштар же… – шепотіла вона, пручаючись.
– Він куняє, – сміючись одказав Корецький, цілуючи її в очі. – Ну, то як же взагалі селяни?
– О, в тому ж то й сила!.. Наша організація… трьох десятків душ у їй ще нема… а зуміла пригорнути до себе все село… Тільки такі багатирі, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, – тільки ті держаться окремо й вороже… вся біднота пішла за нашими… У громаді – куди наші, туди й уся громада… Бач, я ж іще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу… Списали постанову й послали… Багатирі та їхні полигачі[255] – черносотенники[256] – хотіли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Наші гору взяли… Ах, Геню!..
Голос у Талі радісно тремтів, як вона швидко про все це розказувала, її справді
