Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
– Але поперед усього одведи їх… Діти вже були готові, – можна було йти. Але Таля знов спинилася.
– Євгене! Що з тобою буде?
– Нічого не буде… Я їх умовлю… Ідіть!
Він поцілував жінку, дітей, що нічого не розуміли, і повів їх з хати в садок. Пішли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвіртці і дивився їм услід. Підождав, поки яр перейшли раз, удруге і покрились за вербами на городах, – тоді завернувся додому.
Дома нікого не було, бо й дід Терешко одпросився ще зранку задля свого діла додому. Корецький пройшов у клас, обійшов його мовчки, вернувся назад у свою світлицю, пройшов і по їй, поторкав полиці з книжками… перейшов до Таліної хати, поглянув на дитячі ліжка, поторкав засув на вікнах… і схаменувся: чого це він ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.
Вернувся до своєї хати, сів біля столу. Він заспокоював Талю, але сам не був спокійний. Надіявся, що вмовить їх, але…
Якби були товариші з громадки, його учні, – можна було б од погромників одбитися: певне їх уже не так багато… Але їх нема… та й оборонитися нічим – з голими руками не оборонишся… Ні, коли він чим переможе, то словом… не словом власне, а всім своїм попереднім життям, усім, що він тут робив і зробив… Адже громада не раз йому дякувала… Так, громада… Але він матиме тут діло не з громадою, а з погромниками – з звичайними хуліганами або з людьми, доведеними до хуліганства брехнею про віддану жидам землю…
Ще й з п’яними… Що таким людям уся його попередня робота, все його життя?
Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!..
Приготуватися до боротьби… проти кого? Проти того народу, з яким укупі хотів стати за його право жити людським життям?
Ні, це не може бути!.. Щоб ті самі люди, з якими він дев’ять років жив, як свій, працював, які знають усе його життя і всю його прихильність до їх, щоб ці самі люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не міститься у його в голові, чого він зрозуміти не може. Це не може бути!
А в душі почував, що це бути може, певний був, що це наближається…
З улиці почувся гомін… Спершу тихий, потім усе дужчий та дужчий…
Устав, підійшов до вікна… Гомін побільшав, чути було багато голосів, але нікого не було видко за завороткою[259].
Корецький вийшов на рундук і відразу побачив, ступнів п’ятдесят од себе, стовпище.
Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний і видимо п’яний, швидко йшов високий худий чоловік з розкудланою білявою бородою. Він вимахував руками і раз у раз вигукував:
– Рішу!.. Рішу!..
Це був Гаврило, – Корецький пізнав його. Зараз біля його йшов здоровий парубок у піджаку, з картузом на потилиці – Михайло-старшиненко, розбишака й п’яниця. Далі сунула купка старіших і молодших чоловіків, теж видимо не тверезих – чоловіка з десяток. У руках у декого були ломаки[260], а вгорі над ними теліпався на дрючку білий хлак[261] з написом, якого Корецький не міг розібрати. За ними, трохи віддалік, ще душ двадцять, а ще далі і по боках – дитинчата, зацікавлені надзвичайною подією. Вся юрба галасувала, ворушилася і швидко наближалася до школи. Корецький зійшов з рундука і став на землі.
– Он він!.. Он він стоїть!.. – почулися голоси. Стовпище пішло тихше і спинилося за кілька ступнів од Корецького. Галас стих.
– Здорові були, люди добрі! – промовив Корецький. – А що скажете доброго?
Всі мовчали, – ніхто не зважувався відповідати… Враз почувся голос із середини:
– А те скажемо, що не бунтуйсь!..
– Не бунтуйсь!.. Рішу!.. – крикнув Гаврило і протяг обидва кулаки до Корецького.
– Хто ж бунтується? – спитав Корецький. – Я стою собі спокійно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками… Хто ж бунтується?..
Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далі:
– Може я покривдив кого? – Так скажіть, люди добрі! Кожен чоловік помиляється: може й я яку кривду кому зробив, – нехай скаже. От ви, Демиде, – озвався він до молодого ще чоловіка з темною борідкою і з ломакою в руці, – може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?
Демид почервонів і ніяково заговорив:
– Та ні… Спасибі вам… Як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю… Дай, боже, вам здоров’я!
– Хвалити Бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта ті півсотні?
– Ні, я нічого… Спасибі, що поклопотались тоді в городі – не править…
– Кажіть же, люди добрі, кому й яку кривду я зробив? – питався знову Корецький.
– Та ні… Кривди од вас не знали… Спасибі вам!.. Запомагали нас завсігди… То вже дякуємо… – загомоніли серед стовпища окремі голоси.
– Може діти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батьків зневажати?..
– Ні, за дітей спасибі… Діти нічого… Гарні діти виходили од вас…
– Та що ви його слухаєте? – скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:
– Стривай, не репетуй!.. Дай чоловікові сказати!.. Ще поспіємо, коли що…
– Та що казать! – скрикнув сердито Семен. – Яка там кривда!.. Ніякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годі… Маніфестом отим!..
– Маніфестом? – перепинив Корецький. – Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели…
– А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! – заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного.
– Жидам землю! Землю жидам!.. – репетував Гаврило, соваючи кулаки.
– Люди добрі!.. – почав був Корецький.
– Бий його, брехуна! – скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок.
Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за штахетки.
Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.
Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку.
Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, – і враз утратив притомність.
IV
Сонце дуже пекло в голову й він прокинувся.
Але сонця над
