Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко
– Ах, Геню!.. Розумієш ти? Тепер уже зовсім не те!.. Зовсім!..
І вона сіпала Євгена за руку і все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування і в його, примушуючи й його тремтіти радісним тремтінням. І враз серед оповідання засміялася, сама себе перепинивши:
– Ні, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой – Стукачів зять… Розумієш, приходить колись… «Дайте мені соціал-демократичеську прокламацію». – «Нема, – кажу, – в мене соціал-демократичеської прокламації!» «Дуже погано, – каже, – треба, щоб була, бо наша партія за демократичеську республіку стоїть». «А яка ж ваша партія?» – питаю. «Як то – яка? Наша соціал-демократичеська російська партія… До нас агітатор приїздив і завів у нас партію…» Думала, що побріхує, як звичайно… Розпиталася – аж ні. Служив він щось місяців зо два чи зо три в гóроді… чи на заводі, чи дворником десь, – не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тоді й справді за його слідом приїздив аж двічі агітатор, організував їх… На другій збірці було там кілька й наших… та вони не пристали.
Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрімав на передку, і, зовсім притулившись на груди до чоловіка, заговорила тихше:
– Був і в мене… той агітатор… Умовляв, щоб і ми до їх… Звісно, я кажу, що ні… А він усе впевняє: ввесь народ вже свідомо горнеться до соціал-демократизму і незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсім самотніми «за бортом…» Саме воно! – думаю собі…
– Багато ж там людей? – спитався Корецький.
– Вони кажуть, що більш як сто… Але Петро довідався певне, що тільки сорок сім.
– Все ж досить багато за такий короткий час.
– О, вони дуже рухливий народ! Бігають, метушаться, раз у раз у їх збірки, літератури багато…
– Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.
– Так собі люди, – промовив Корецький. – Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.
– Та це добре… погано тільки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навіть таке каже: «Знаємо ми ваш парламентаризм!» – «Та що ж ти знаєш?» – питає Петро. «Господство буржуазії, – каже, – а вас ми розкасируємо!»
Євген і Таля обоє засміялися, уявляючи собі Валюшного з його витрішкуватими очима, з його наївною вірою, що над скарбами горять свічки вночі й через те він таки найде колись скарб, і з фразами про «парламентаризм» і «господство буржуазії».
Вже смеркалося. Вони їхали в темряві м’якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрімав, похитуючись на передку, і коні самі собі бігли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтіли перед ними вогники в вікнах ладинських хат, і незабаром вони в’їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, і коні побігли швидше.
Дарма, що буденний день, а на вулиці було чимало народу, найбільше чоловіків, і всі про віщось жваво розмовляли. Корецький зрозумів, що це – відгук сьогоднішньої події. Він би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. І вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пізнав Корецького, і в темряві чулися голоси:
– Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарешті й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освіченими вікнами, їх дожидають.
Коні спинилися перед рундуком[257]. Корецький перший збіг на східці й кинувся в хату. Спинився на мить, засліплений світом… Було повно людей… Стіл серед хати… самовар парує на столі…
– Євген Петрович приїхали!.. – скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.
– Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… – задріботіла маленька білоголова Ліда, в’ючися коло колін у батька.
Корецький ухопив її на руки та й почав цілувати їй щоки, великі сірі очі, ручки…
Тоді спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцілувався з нею, потім побачив перед себе сивобороде обличчя шкільного сторожа, діда Терешка, і з ним почав цілуватися… Враз почув поважний дитячий голос:
– Як це ти, татку, з усіма здоровкаєшся, а мене не помічаєш?
Шестилітній чорноголовий Володько заявляв претензію за неуважність до його особи. Серед сміху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на одній руці, другою Корецький стискав руки Петрові й Якову і цілувався з ними, а Володько вже пручавсь:
– Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидіти.
Знову сміх…
– Ми вас тут уже давно дожидаємо, – казали гості.
– А ви ж як довідалися, що я приїду? – спитався Корецький.
– Дак ми ж у городі на мітингу були, – відказав Яків. – Ще й Іван Петренко з нами… Тільки він ще в городі зостався, а ми зараз вернулися додому після мітингу… Та вже все село знає, що вас випущено…
Ледве посідали за стіл, – почулася тупотнява в сінях і ввійшло ще троє товаришів: один, так само, як Петро з Яковом, колишній школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє – старших хазяїнів з тих, що ходили на читання до вчителя й потім пристали до громадки. Знову почулися привітання. Таки посідали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи від одного до одного, поспішаючись про все сказати… Петрові й Якову страшенно сподобався мітинг.
– От якби й у нас, у Ладинці, зібрати такий мітинг! – казав палкий Яків, і очі в його так і блищали іскрами енергії й радощів. – Як би це добре було – розказати про все людям!
А Петро, завсігди мовчазний, так і сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сірими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм міцним тілом, він казав:
– Треба!.. Дуже треба!.. Люди цікавляться… Дехто як вернувся з базару з города та як привіз звістку про маніфест, то зараз деякі кинулись до попа питатись: який там маніфест про волю вийшов.
– А що ж піп казав? – спиталася Таля, наливаючи чай.
– Не знаю.
– А я знаю, – озвався Панас, один з старших хазяїнів, високий чоловік з підстриженою бородою. – Двоє йшло – Демид та Корній…
– А, Демид! – перепинив Корецький. – А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсім? Бо я тоді не вспів догоїти…
– Загоїлася – вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили…
– А на читаннях буває?
– Ні, після вас ні разу не був.
– Шкода… Ну, то що ж піп?
– Ну, то вони ото пішли, дак і я з їми: ану, думаю, послухаю, що піп казатиме. Каже: все те брехня, ніякого маніфесту нема.
– От такої! –
