Каторжна (збiрка) - Борис Дмитрович Грінченко

А він… він каже, що ні!

Як почула вона те вперше, – ледве вдержатися змогла, щоб не скрикнути з болю, що їй серце пройняв. Та вона перемоглась і зважилась боротися з Андрієм, зважилася здобути його собі.

Він каже, що нічого не зна, що він тільки йшов проз двір та й побачив, як Лукія щось там робила коло хлівця, а він звідти не біг, а тільки йшов.

Вона силкується показати його брехню, розказує, як вони попереду змовлялися, як удвох прийшли й як зробили. Вона тільки не каже, нащо вони це зробили, свою мету не виявляє. Як питають її про це, вона або мовчить, або каже, що зробили вони на те, щоб помститися над її свекром та над її чоловіком, бо вони їх, Андрія та Лукію, розрізнили, не дали їм звінчатися. Вона не хоче, щоб судді знали, нащо вони це зробили, боїться, що тоді стануть їй судді на перешкоді, – зашлють Андрія нарізно від неї.

Починають свідків питати. Свідки плутають, не розбереш до пуття з їх оповіді, як воно саме було. Та все ж із того, що вони кажуть, виходить так, що й справді Андрій у тому ділі був. Вона дослухається до кожного словечка, що його свідки кажуть, і радіє, як тії слова сприяють їй. Еге, вона подужає: Андрій буде винний.

І тоді їй відразу страшенно схотілося – так, що несила перемогтися – схотілося почути від Андрія хоч одно ласкаве слово, хоч один неворожий його погляд піймати. Вона стиха торкається рукою йому до руки. Він повертається, мить дивиться на неї, чи то дивуючися, чи то мов обороняючись од неї, дивиться як на ворога, що з їм боротися має. Вона відразу схиляється, як прибита.

Вона починає розуміти, що силоміць себе любити не примусиш, вона зрозуміла, що він до неї ніколи, ніколи не вернеться! То що ж їй робити? Хоч би й в одно місце їх заслано, – однак, вони й там чужі одне одному будуть. Нащо ж тепер боротися, добуватися того, з чого ніякого пуття не буде?

Та нащо ж він бреше? Нащо він зрікається її й діла того, що вдвох його роблено? Ніколи б вона так не зробила, ніколи! А він зробив, – хай же йому за це кара, хай і йому така доля, як і їй буде.

І несподівано інше почування оживати, зростати у намучених її грудях почало. Адже вона любила його, вона його ще й тепер любить, хоч він і робить так. То люблячи, вона йому життя занапастить? Їй уже світ заміжжям зав’язано, а він ще міг би щасливий бути… Та й, може, ще бути, – аби вернувся додому неосуджений. І що більше вона думала, то дужче брав її жаль живий, жаль уже не про себе, а про цього нещасливого, пригніченого, а все ще любленого Андрія.

– Подсудимый Андрей Тыщенко, что вы можете сказать в свое оправдание? – питається найстарший суддя.

Андрій устає й говорить тремтячим голосом:

– Та що, господа судді… не винен я… це все набріхано… нащо мені таке страшне діло робити?… Я… ми… – Далі він плутає, ще щось нерозбірне каже, й сідає.

Тепер і Лукію про те саме суддя питає. Вона устає й мовчить спершу, не відразу каже. Та вона вже знає, що казати:

– Простіть, що казала так! По-дурному я на його сказала: все я сама зробила, а він нічого тут не винен, він правду каже, а я на його з серця наказала, бо він мене кинув…

Вона каже це голосно й сідає на своє місце, чуючи, як серед людей шепочуть:

– Яка вперта! Аж тепер правду сказала!

Вона почуває на собі погляд Андріїв і повертається до його. Якось благаючи, як винний, він на неї дивиться. Вона перемогла себе й усміхається до його ледве помітним останнім усміхом – на довічне прощання.

Присяжні недовго радяться. Вони скоро вертаються з рішенцем: Лукія Коломійцева – винна, Андрій Тищенко – не винний. Серед панів хтось заляскав у долоні. Суддя подзвонив, і все стихло. Суд читає присуд: пустити на волю Андрія Тищенка, а Лукію Коломійцеву заслати на Сибір.

І в той час, як суддя останні слова у присудні дочитує, важке придавлене ридання розлягається по великій світлиці. Все на мить стихає: то, припавши головою до поручат, ридає, все на світі загубивши, присуджена до кари злочинниця…

Брат на брата

І

Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камері 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогодні якраз виходить два місяці, відколи він попавсь у неволю. Він поїхав до Києва, потрапив туди саме тоді, як вийшов маніфест 6-го серпня про Державну Думу. Всі розуміли, що після всього того, що було – після кривавої війни в Маньчжурії, року напруженої боротьби дома, після всіх тих віч, страйків, бунтацій, пожежі й крові, несамовитих погромів і народних бунтів, – після всього того це було занадто мало, занадто блідо. Кожен розумів, бачив, що це не може нікого задовольнити, що всі країни, всі народи величезної держави, стиснені й досі в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком і справа відбуватиметься й далі… Люди з запалом читали прокламації, в яких пояснялося, через що реформа не може, і не повинна нікого задовольнити…

З такою прокламацією в кишені, з купкою нових книжок на політичні теми та з папером, олівцями й підручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; і як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городі, – зараз же його арештовано.

На допитах йому казано:

– А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, – так обождите немного: вы очень поторопились!..

Відома річ, що й арештовано його найбільше через ту справу з «конституционным приговором». Звісно, справник уже давно намагався в шкільній раді, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тоді великого шелесту в їх невеличкому городі. Корецьким і його селом зацікавилися поступові люди з місцевої інтелігенції…. Пішла справа навіть у пресу, – ну, звісно, що все це взято було до уваги, і Корецький мусив «обождать немного» та й дожидає вже два місяці…

За ці два місяці йому тільки раз дозволено побачитися з жінкою – на десять хвилин при жандармі… Навіть дітей не пустили, хоч Таля взяла була обох… Тоді