Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Про заметілі говорити було легко, про кам'яні лавини і тим більше про вогні святого Ельма, чиї блакитні гірлянди зміїлися у насиченому електрикою повітрі передгроззя на залізних знаках дорожнього руху, на сталевих тросах підвісних мостів, віщуючи удар блискавки. А от про гвинтівку, що матово поблискувала поруч з Лілі, обидва мовчали, так само як жодним словом не згадували про одинаків з числа голомозих і про банди, які, рятуючись від Армії, доходили до самої межі снігів і від яких з цієї причини навіть тут, серед високогір'я, ніхто не був убезпечений. Берінг, щасливий від того, що Лілі так близько, забув на ці години про бандитську загрозу, а Лілі мовчала, щоб не зачепити таємницю своїх мисливських маневрів.
І про себе самих вони теж мовчали. Коли говорили, здавалося, ніби їхня єдина турбота і пристрасть — Кам'яне Море. А коли мовчали, у криївці ставало так тихо, що вони чули лише потріскування вуглин, дихання Вояки, що спав, і дзвін власної крові у голові.
У непевних зблисках вогнища обличчям Лілі пробігали глибокі тіні, а часом дим, який виходив нагору лише через низький вхідний лаз і вузьку світлову шахту, сльозив очі. Іноді у цих тремтливих відблисках очі Лілі були зовсім невидимі, і тоді Берінг переставав розуміти, що саме застує її обличчя — мерехтливі тіні чи діри в його погляді. Він хотів світла — сотню смолоскипів, прожектор, лісову пожежу, сніжне сяйво, аби лише мати змогу бачити її очі. Але тут було лише це багряне мерехтіння, а колода, яку він підкинув у вогнище, виявилась сирою і сильно чаділа.
Лілі сиділа по той бік вогню, по той бік світу, і все ж була близько як ніколи.
Невже це справді його голос? Невже це справді він, порушивши довгу мовчанку, вимовив її ім'я так гучно, що Лілі здригнулася з переляку? Йому здалося, що і це ім'я, і решта слів вимовилися самі, просто скористалися його диханням, його голосовими зв'язками, його горлом — ось так само деколи вилітали крізь нього і пташині голоси, робилися чутними завдяки його тілу, через його рот, при тому що він сам не докладав до цього ані особливого бажання, ані особливих зусиль.
Ось так само він часом чув із власних вуст пересвистування, наспіви чорного або співучого дрозда, слухаючи власний голос як чужий, — так він говорив і зараз.
— Лілі!
Вона замислено дивилася на жар вогнища. Застережний вигук і той навряд чи міг би з більшою раптовістю вирвати її з роздумів.
— Що сталося?
— Я… у мене є таємниця.
— У мене теж, — повільно проказала вона. — Кожен має свою таємницю. Людей без секретів не буває.
— Але я свій не обирав.
— Тоді розкрий його. Викинь геть. Вийди нагору, напиши на скелях, на снігу.
— Не можу.
— Це кожен може.
— Я не можу.
— Чому не можеш?
— Тому що… тому що я… я сліпну.
Тепер, коли жахливе слово було вимовлено, голос облишив його і раптом навалилася втома, від якої все в ньому зробилося в'ялим і важким. Він сидів на холодній піщаній підлозі і мимоволі спирався на руки, опираючись потребі впасти додолу й заснути. Очі в нього злипалися. Він хотів продовжити розмову, сказати щось іще, але голос облишив його. Сам того не бажаючи, він посміхнувся. І навіть не знав, що посміхається.
— На сліпого ти зовсім не схожий, — сказала Лілі й усміхнулася, наче відповідаючи на жарт, і лиш потім помітила його стан, його виснаженість. Берінг не міг сказати більше, ніж сказав щойно. І Лілі побачила, що сльози на його очах навряд чи від самого тільки їдкого диму.
Розділені вогнищем, вони сиділи серед ночі, і якусь мить здавалося, що вона от-от підведеться, підійде до нього, і знову обійме, як того вечора на моорському цвинтарі, коли він ховав матір. Але вона залишилася на своєму боці вогнища і довго, уважно дивилася на Берінга.
— Що відбувається з людиною, коли вона сліпне? — запитала вона потім і так різко розворушила палицею вуглини, що здійнялася ціла хмара іскор і їй довелося долонею затулити від них очі. Вона двічі повторила питання — і потім мовчки чекала, доки розімкнуться зажими, які стиснули Берінгові горло, не даючи вимовити ані слова, він міг хіба що пискнути, каркнути, закричати по-пташиному.
І Берінг почав-таки розповідати про концерт на летовищному полі, про ніч, коли Лілі обіймала його не просто зі співчуття. Він говорив не про її ласку, а лише про повернення додому з долини летовища, про поїздку на «Вороні», описував — спершу затинаючись, потім усе поквапливіше, немов боячись знову втратити голос, — тіні та вибоїни, що вилетіли тоді зі світляного конуса фар і сліпими плямами застрягли в його полі зору. Він розкрив свою таємницю. Пошукав очі Лілі і знайшов лиш тінь.
— Що мені робити? Амбрас не має про це дізнатися.
— … не має?
— Йому нічого не можна знати про це. Ані слова!
Лілі не стала розпитувати далі. Краще закутала сплячого Вояку, який уві сні відкотився від вогнища в темряву.
— Чорні
