Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Все ж від написання тої горезвісної римованої рептильки, яка так контрастує з рештою його творчості, Бродський не перестав бути великим поетом й есеїстом. Бо заперечувати це означає ставити себе на одну дошку з шолоховським комуністом Нагульновим, для якого куркульський півень не може добре співати тільки тому, що він куркульський. Тобто заперечувати власне суть творчості.
Написання того паскудного віршика було другою великою помилкою Бродського. А першої він, на мій погляд, припустився за десять років до того, у 1984-му, у загалом дуже цікавому й глибокому есеї «Катастрофи у повітрі». У ньому він аналізував становище російської прози ХХ століття, досліджував, чому вона скотилася від великої літератури століття дев’ятнадцятого до тієї, якою стала у примітивних текстах усіляких бубеннових, павленків і їм подібних, чому навіть у кращих своїх зразках їй далеко до великих романів Достоєвського і Толстого. Доводить, що причина не тільки в тискові тоталітарного режиму.
Міркування Бродського справді цікаві й небезпідставні. Але висновки якраз помилкові. Основна біда, він вважає, що письменники пішли шляхом Толстого, тобто описової, або, як він пише, міметичної літератури, а не шляхом Достоєвського, який був першим письменником, котрий довіряв інтуїції мови більше, ніж своїй власній, більше, ніж установкам своєї системи переконань або ж своїй особистій філософії. І саме тут починаються суперечності Бродського. З одного боку, він дорікає письменникам, що вони не пішли за Достоєвським, для якого «мистецтво, як і життя, — про те, навіщо існує людина», а за Толстим з його прагненням геть усе описати. А з другого — доводить, що Достоєвський настільки оригінальний, що в нього й не могло бути послідовників. Він, мовляв, так близько підібрався до розгадки таємниць Божого Провидіння, що Провидінню це не сподобалося й воно спрямувало російських письменників на фальшивий шлях.
Усе ж, пише Бродський, можливо, Провидіння не надто раділо своїй перемозі, бо воно подарувало Росії й світу Андрія Платонова. Майже половину свого есею Бродський присвячує розповіді про самого Платонова, його долю й аналізу його творчості, зокрема романів «Котлован» і «Чевенгур». Не буду переказувати написане покійним паном Йосифом, охочі можуть прочитати ту ж «Катастрофу у повітрі» або його післямову до виданого колись в Америці «Котлована». Скажу тільки, що Платонова він вважає найбільшим письменником ХХ століття взагалі, ставить його вище за Джойса, Музіля й Кафку, а про блискучого стиліста Владіміра Набокова, який на Заході часто стоїть в одному ряду з Достоєвським і Толстим, пише, що Набоков проти Платонова — як канатоходець проти альпініста, котрий підкорив Джомолунгму.
Ось так, не більше й не менше. Андрій Платонов, безумовно, великий і надзвичайно оригінальний письменник, хто б сумнівався. Ну, а зі смаками, як відомо, не сперечаються.
Вражає в есеї Бродського не це. І навіть не те, що він, по суті, так і не доводить, у чому ж Платонов підібрався так близько до розгадки таємниць Провидіння. Вражають і змушують замислитися висновки автора есею.
Ніхто не стане сперечатися з твердженням про велику автономність Платонова як письменника, навіть з тим, що «його автономія — це автономія самобутнього метафізика, по суті, матеріаліста, котрий намагається зрозуміти Всесвіт незалежно від інших, дивлячись на нього з брудного маленького містечка, загубленого, наче кома в безкінечній книзі континенту, який розкинувся так широко». Правда, тут досить пригадати Фолкнера з його Йокнапатофою, щоб виникло бажання посперечатися з дещо навіть дитячим твердженням про велич того чи іншого письменника. Суперечку викликає і головний висновок Бродського: «Великий письменник той, хто продовжує перспективу людського світовідчуття, хто показує вихід, пропонує шлях людині, в якої розум зайшов за розум — людині, яка опинилася в глухому куті».
У такому глухому куті в умовах нової дійсності опинялися якраз герої Платонова, і письменник добре це показує, по суті, вміло використовуючи штампи того часу. Але виходу він якраз і не показує. Хіба що, коли розуміти як вихід мовні експерименти, неповторні синтаксичні конструкції. Чи своє і своїх героїв підкорення мові того часу? Теж глухий кут. Формула Бродського, що таке великий письменник, правильна за змістом, але суть… Суть вислизає.
Отут і підходимо до першої великої помилки Бродського. На наш погляд, осягнення таємниць Провидіння полягає не в заглибленні в мову, використанні її можливостей (Бродський наголошує на російській, але немає мов великих і малих), а у заглибленні в психологію відчуттів людини, у таємниці, у космос людської душі. Це було особливо яскраво й глибоко виражено в Достоєвського, Гоголя, Флобера, Фолкнера, Пруста, Кафки, Грасса, Селіна, Стефаника, Підмогильного, Андріяшика, Кутзе — цей ряд можна продовжувати й продовжувати, але майже не було у Джойса і, на жаль, у Платонова і модного донедавна Павича. Експерименти з мовою, використання її можливостей, аж доведення до (за Бродським) «мовного скаженства» — так. Але космос душі — це якраз розширення людського світовідчуття, це зовсім інше, це розширення Всесвіту всередині тебе. Відкриття нової планети із зовсім іншим розумінням життя. Як тут не згадати Сковороду: «Брось Коперниковы сферы, глянь в сердечные пещеры». Справді, те, що відбувається з порухами людської душі, з борінням серця зі світом за цю ж душу, з прагненням пізнати себе і Всесвіт, — це розгадка таємниці таємниць, яка й показує, заради чого живе (чи існує) людина. Чи то академік, чи простий селянин. Мені здається, коли читаю гарного глибокого письменника, в якого є щось незримо більше, ніж інтелектуальні вправи, гра словами, ніж ота відома «гра в бісер», якою так захоплюються інтелектуали-письменники й псевдо-інтелектуали, тож коли читаю такого, очікую: от-от відкриється таємниця таємниць. Таємниці Провидіння. Ні. Не відкриваються. Але ж не в мене одного виникає відчуття, що вони десь поруч. А інакше навіщо людині дана душа, часто така глибока, і прагнення до розгадки таємниць Світу й буття в ньому?
До речі, до відома наших постмодерністів і словесновправників, які сплять і бачать себе нобелістами та іншими міжнародними лауреатами. Перегляньте списки лауреатів Нобелівської, Букерівської, Дублінської, Гонкурівської та інших престижних премій, навіть премії Кафки за останні десять-п’ятнадцять років і ви побачите, що присуджувалися вони за твори сюжетні, чи художні, чи документальні (як в Алексієвич), з неодмінною присутністю живих людей, а не тільки словесної еквілібристики; навіть з елементами детективу, як у Памука, Льоси, Модіано… Шведські, британські та інші академіки й письменники (ба, і мовознавці), котрі засідають у комітетах і журі, таки мають добрий смак і розуміння, що таке література. Є таке розуміння і в українських читачів, і вже в
