Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Бабуся слухала цю промову з надзвичайною увагою, намагаючись, очевидно, не пропустити жодного слова. Вона сиділа прямо й нерухомо, поклавши обидві руки на коліна і не спускаючи з промовця проникливих очей. Коли він закінчив, міс Бетсі, не змінюючи пози, обернула очі в той бік, де сиділа міс Мердстон, і спитала:
— Ну, мем, маєте ви ще щось сказати?
— Насправді, міс Тротвуд, — відповіла міс Мердстон, — все, що я могла сказати, уже досить добре виклав мій брат, і всі відомі мені факти розповів він так виразно, що я не маю нічого додати, крім подяки за вашу ввічливість. За вашу надзвичайну ввічливість, — додала міс Мердстон.
Але ця іронія зовсім не вразила мою бабусю. Вона зберігала непорушний спокій, наче гармата, біля якої я спав у Четемі.
— А що скаже хлопець? — спитала бабуся. — Чи ти готовий їхати, Деві?
Я відповів, що ні, і просив бабусю не відпускати мене. Я сказав, що містер і міс Мердстон ніколи не любили мене, ніколи не були добрі зі мною. Що матуся, яка любила мене ніжно, стала нещасною зі мною через них, як це відомо мені й Пеготті. Я сказав, що ніхто не міг бути нещаснішим за мене, коли я жив з цими людьми. І благав її — забув тепер, у яких саме висловах, але пригадую, що тоді вони мене самого дуже зворушили — взяти мене під свою опіку заради пам'яті мого батька.
— Містере Дік, — сказала бабуся, — що мені робити з цією дитиною?
Містер Дік поміркував, повагався, просяяв і відповів:
— Негайно зняти з нього мірку для одягу!
— Містере Дік, — переможно мовила моя бабуся, — дайте мені вашу руку, бо ваш здоровий глузд — неоціненна річ!
Вона міцно потиснула руку містера Діка, притягла мене до себе і звернулася до містера Мердстона:
— Можете йти, куди заманеться, хлопець лишається в мене. Коли правда все те, що ви казали про нього, то я принаймні можу зробити для нього стільки ж, скільки зробили ви. Але я не вірю жодному вашому слову.
— Міс Тротвуд, — відказав містер Мердстон, підводячись і знизуючи плечима, — якби ви були джентльменом...
— Чи ба! Яка нісенітниця! — сказала бабуся. — Краще вже мовчіть!
— Як винятково ввічливо! — вигукнула міс Мердстон, підводячись слідом за своїм братом. — Неймовірно люб'язно, слово честі!
— Ви думаєте, я не знаю, — вела далі моя бабуся, раптом ставши глухою до слів цієї жінки і звертаючись тільки до її брата та люто похитуючи головою, — на яке життя прирікли ви цю бідолашну дитину? Думаєте, я не знаю, яким жахливим для цієї тендітної істоти був день, коли ви вперше з'явилися на її шляху, залицяючись до неї і вдаючи, можу заприсягтися, ніби ви й мухи не могли скривдити?
— Ніколи не чула нічого люб'язнішого! — зазначила міс Мердстон.
— Думаєте, що я не зможу зрозуміти вас, — вела далі бабуся. — Але я розумію вас так само добре... як, наприклад, бачу й чую вас тепер — а це, відверто кажучи, не дає мені жодної приємності. О, так, клянуся богом! Хто може бути таким ніжним і шовковим, як містер Мердстон спочатку? Бідолашна спантеличена дитинка ще жодного разу в своєму житті не зустрічала такого чоловіка. Він наче весь з цукру зроблений. Він обожнює її. Він любить її хлопця, ніжно любить його! Він буде другим батьком для нього, і вони всі житимуть разом серед троянд і лілій, чи не так? Уф! Забирайтеся геть! — несподівано закінчила бабуся.
— Ніколи за ціле своє життя не зустрічала такої особи! — вигукнула міс Мердстон.
— І коли, нарешті, ви цілком перемогли цю дурненьку, — знову заговорила бабуся, — прости мені, боже, що я так називаю її, — ви, звичайно, почали перевиховувати її, почали знущатися з неї, наче з пташки в клітці, ви її зі світу зігнали, навчаючи співати ваших пісень.
— Вона або з глузду з'їхала, або п'яна! — крикнула міс Мердстон у розпачі, що не може звернути на себе потік промов моєї бабусі. — Я дуже підозрюю, що вона п'яна!
Міс Бетсі, не звертаючи ні найменшої уваги на цю репліку, продовжувала промовляти до містера Мердстона, ніби в кімнаті й не було його сестри.
— Містере Мердстон, — вона погрожувала йому пальцем, — ви мучили бідолашне дитя, ви розбили їй серце! Душа її була сповнена любові, — я це знаю, я знала це задовго до того, як ви вперше зустрілися з нею, — і ви обернули на зло її любов, — найкраще, що було в її природі, — і ви ж таки звели її в передчасну могилу. Ось правда, подобається вам це чи ні! І хай ви та ваші підбрехачі втішаються цією правдою!
— Дозвольте спитати, міс Тротвуд, — знову втрутилася міс Мердстон, — кого ви в таких незвичних для мене висловах називаєте підбрехачами мого брата?
Але все ще глуха до голосу міс Мердстон, бабуся вела далі:
— Квола, беззахисна істота потрапила у ваші пазурі і загинула! Чого це так вийшло — невідомо. Незбагненні шляхи твої, господи. Я була цілком певна, що рано чи пізно вона вийде заміж вдруге; але я сподівалася, що вийде вона не за такого поганого чоловіка. Був час, містере Мердстон, коли вона подарувала життя ось цьому хлопцеві, — сказала бабуся, — бідолашній дитині, що ним ви мучили її. Це неприємні спогади, тому вам бридко дивитися на нього. Атож, атож, будь ласка, не блимайте очима! — вела далі моя бабуся. — Я й без того знаю, що це правда!
Містер Мердстон увесь цей час стояв біля дверей і, посміхаючись, розглядав бабусю, хоча насуплені чорні брови його виявляли зовсім невеселі почуття. Я помітив також, що, незважаючи на незмінну посмішку, обличчя його миттю сполотніло, і він почав дихати часто-часто, немов тікаючи від цього гнівного потоку докорів.
— Всього вам найкращого, сер, —сказала бабуся, — і бувайте! Всього найкращого вам також, мем! — несподівано обернулася вона до його сестри. — І хай-но я побачу, як ви знову поїдете на віслюку через мій моріжок, то будьте певні, що я зірву з вас капелюшок і розтопчу його ногами. Це так само певно, як і те, що у вас голова на плечах!
Треба було бути художником, і надзвичайним художником до того ж, щоб змалювати обличчя моєї бабусі, коли вона вимовила це несподіване речення, і фізіономію міс Мердстон, щойно вона його почула. Але промова ця висловлена була так гнівно, що міс Мердстон, не відповівши ні слова, скромно подала руку братові, й вони поспішно вийшли з будинку. Бабуся посіла пост біля вікна, готова при появі хоч найменшого віслюка негайно виконати свою погрозу.
Але замах так і не відбувся. Обличчя бабусі поволі просяяло і незабаром набрало веселого виразу. Таке приємне було її обличчя, що я насмілився поцілувати і подякувати їй. Зробив це я дуже щиро, обіймаючи її. Потім я потиснув
