Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
– Пригощайтеся, – припрошував Мартин. Він розклав на тарілочки пиріг, долив ще чаю й простягнув дівчатам тарілочку з медівничками.
– Тато їх щонеділі пече. Мої улюблені. Скуштуй, – додала Світлана.
Пахло корицею й печеними яблуками, затишком і гостинністю. Тихенько скрипнули двері, і в кімнату зайшла Стефка. Вона дрібненько переступала з ноги на ногу, наче маленька перепілка, що хоче непомітно перебігти через кімнату.
– Це моя бабуся Стефка, – усміхнулася Світлана. – Вона з нами живе. – Бабуню, це Аня Боднар. Уявляєте, у нас навіть прізвища однакові, – обернулася Світлана до Стефки. – Сідайте до нас, бабуню. Чаю вип’єте. То не із зілля. То цейлонський. Ви такий любите. Чи ви з вишневих гілочок хочете?
– Нє, дякую красно, – ледь чутно просюрчала Стефка.
– Мамо, може, пиріг будете? – підвівся Мартин.
– Нє-нє, діти. Ви собі сидіт. На мене не дивітьси. Я тілько фартух возьму, аби дров принести…
РіздвоКоли народжується Бог, народжується нова надія.
Скоро Різдво. Надворі намело снігу, що й хвіртки не відчиниш. Розгублено виглядали з-під даху горобці, не наважуючись податися на пошуки харчу. Десь іздалеку лунали голоси щасливих дітлахів, що купалися в сніговій розкоші. Дякувати Богу, хурделиця ще зранку вляглася. Небо розвиднилося, вдягаючись у святкову просинь. Сніг виблискував, як розсипаний цукор, заграючи кожним кристаликом із передсвятковим сонцем. Мартин укотре взяв до рук саморобного віника: треба знову промести стежку й замести під вікнами: скоро колядники прийдуть.
У великій хаті святково полискувала срібним дощиком та яскравими гірляндами ялинка. «Яка красуня!» – малювала собі її в уяві Стефка. Золотаві скляні бурульки та брунатно зелені шишки хилили донизу кінчики її гілок, з-під яких проглядалися засніжені маленькі хатинки з морозяними віконечками, великі кольорові кулі із сонечком усередині та яскраво-жовті качани кукурудзи. Яке то щастя – Різдво!
Розя поралася на кухні. На столі мали бути всі дванадцять страв. Кутя, пампушки, борщ із вушками, оселедець, вінегрет, рибний холодець. Стефка підсунула дзиґлик до стільниці й узялася доліплювати вареники. Розя складала на стіл. Спершу – макітру з кутею, далі – узвар, пампушки. Такою великою родиною вони збиралися вперше. У хаті пахло розстеленим під столом сіном, кутею й Різдвом. На столі горіли свічки. У кутку стояв солом’яний дідух із ложкою за перевеслом. Біля куті на великому білому тарелі пахкотів малиновий пиріг – Мартинова робота. Десь далеко вже давали про себе знати колядники. Борис як перший господар сидів посередині столу. З одного боку – Розя, з другого – Стефка. Коло них – Мартин з Ірцею й Світланою та Марія з Миколою і їхнім сином.
– Христос народивси! – привітався до всіх Борис.
– Славімо його! – відповів кожен, хто сидів за столом, і святкував Різдво Христове й Різдво великої родини.
Борисові нараз стало зле. Та щоб на самісіньке Різдво? Ніхто навіть не знав, ні що то було, ні від чого. Він раптом став блідий і немічний, як каганець без лою. І не тому, що вже з літ вийшов. То радше напасть яка – казала Розя. Мартин побіг до Йосифа Лабенського, Яркового тата.
– Христос народився, – промовив, обтрушуючи на порозі сніг.
– Славімо Його, – відповів Ярко, підводячись з-за столу.
Кого-кого, а Ярка побачити Мартин ніяк не сподівався. Значить, приїхав-таки на свята із Сибіру.
– То в Йосифа гості нині? Не знав. Перепрошую, – почав здалека Мартин.
– Проходь, чого на порозі стоїш? – глянув на Мартина своїми досі гострими чорними очима Ярко. Він за роки змінився, набрав тіла й на лиці покруглішав. – Давно не приїжджали. Вирішили родину провідати.
– Які в нас колядники! – почув Мартин. На порозі стояла Оленка, обтрушуючи чобітки й шапку. Змінилася: волосся на біле вифарбувала, підстриглася, тільки очі ті, що колись. І втекла в п’яти Мартинова мотузяна душа. Він витер рукавом чоло. Скільки років вони не бачилися?
– З приїздом! Не знав… перепрошую. Варвара казала, що маєте приїхати, тільки не знала коли, – ковтав слова Мартин.
– У Ярка з робою не дуже виходило. Він на буровій. А там вахти, – щось намагалася пояснити Оленка.
Скрипнули двері. У кімнату ввійшов молодий чоловік. Зачесані назад кучері, сині, як льон, очі. Миловидний, приязний, видно, що в житті ґав не ловив.
– Знайомся. Це наш син Антось. У медичному вчиться. У нас, на Сибіру, – сипалося, як із рукава.
«У нас, на Сибіру», – пропекло Мартина.
