Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Стефка давно змирилася зі своєю долею. Хіба в неї були інші двері у світ? Борис любив начальникувати як удома, так і в селі. Він не дуже дослухався до думки інших. Заправляв сам усім, що потрапляло йому під руки. З Розею поганенько ладив. «Поганенько» – це ще м’яко сказано. Відколи в родину прийшли два зяті, він трохи стримувався й дівчат рукою не рушив. Але верховодити не полишав. Не любив ні Розю, ні її дітей. Він любив їхні статки. Серед них почувався можновладцем, хоч ним ніколи не був. Та й статки не були такі вже видні, як у пана Зелінського.
Розя була м’якша, ніж думала Стефка. Вона не те що не старшувала в хаті, а мусила приставати на все, що казав Борис. Хоч той не завжди казав мудре. І Розині діти були згідливі й приємні, а Борисового духу боялись, як вогню.
Ірця весь час приподоблялася Стефці: то у вареники більше сметани покладе, то перед сном ще одне тістечко принесе. Вона була добра дитина. Розя теж догоджала Стефці чим могла. А та вже не знала, що й думати: їй досі ніхто, крім Мартина, ніколи не те що не прислужував, а й води не подав.
– У цьому домі нічого ніколи не бракувало.
– Хіба що любові, – хитнув головою Мартин.
Він поклав на стіл тарілку зі сливками.
– Це вам, мамо. Їжте.
– У вас ростут такі сливки?
– Це колгоспні, мамо. Ми вночи принесли.
– Чи ви чисто подуріли? Чи у вас біда, аби до колгоспу ходити?
– Не біда. Та ми з Ірцею вирішили…
– Та ти вже не з бідних, Мартине, – перебила його Стефця. – А що, як Борис взнає?
– Він не буде знати. Ми в сіні сховали. Коли Борис до колгоспу піде, ми їм дамо лад.
Стефка поклала в рот сливку, а вона не ковталася. І не тому, що не той смак. І не тому, що з колгоспу. Вона вже не розуміла Мартина. Коли бідний стає багатим, у нього голова думає наперед, а руки – назад. Мартинові це в голову не втовчеш.
Поки Мартин порався в хаті, Борис прислав із колгоспу фіру, навантажив на неї всі десять відер сливок, знайдених під сіном, і відправив у колгосп.
– Скажи свому Мартинови, – звернувся він до Ірці, – якщо ще раз так зробит, я й’го під трибунал віддам. Разом із тобов! Ото злодюги! На власність народу замахнулися?! – Борис сплюнув на землю й розтер ногою. – Най Мартин прийде до колгоспу й забере своє відро сливок. Десята частина його, а решта – державне імущество. Понятно? Сіно, яке ви накрали, я тоже забрав до колгоспу. Десята частина ваша. Можете прийти й забрати разом із сливками.
– Але всі берут, тату, – виправдовувалася Ірця.
– Берут батраки. А заможні заробляют. І ще скажи свому Мартинови, що ті вибрані сливки, які він приховов окремо, я висипав до колгоспних: нема чого собі краще, а іншим гірше.
Мартин по сливки не пішов. І по сіно не пішов. Він твердо відмовлявся працювати в колгоспі, хоч би як Борисові цього хотілося. «Прєдатєль совєцкой власті», «продажна шкура», «враг народа»… Які тільки слова не сипалися на голову Мартина, коли той сказав, що йде з колгоспу. Та Мартин не зволікав. Вирішив, що після народження дитини поїде працювати на турбазу, що відкрилася у Вижниці. Борис ніяк не міг цього простити Мартинові.
– Ото бенькарт! Шкура ти, Мартине! Наволоч остатна! Колгосп лишаєш. Та з мене всі кури сміятиси будут, – не заспокоювався Борис. – Ото’м гадину пригрів, – розчахнув Борис двері й вилетів на подвір’я.
– Збирайся, Ірцю. Їдемо вже. Я не хочу, аби наша дитина народилася в цім домі, – відрубав Мартин, зачиняючи з гуркотом двері.
– Тихіше, – приклала до губів палець Ірця.
– Не хочу тихіше. Най чує! Більше не можу дивитися, як він топче нас усіх у багно. І як дотепер топтав мене й Стефку, – не припинав язика Мартин.
Він шарпув дрерима, що ті аж похитнулися, і вийшов надвір.
– Ти все чув, Борисе? І ще одне: колись я хотів мати дєдя, аби діти мене за остатного не мали, а тепер не треба. Як казав Андрусь, краще ніякий, ніж дурний.
– Марш звідси, і аби твої ноги тут не було, – сичав крізь зуби Борис.
На те надлетіла Розя.
– Бійси Бога, Борисе. Май розум!
– Розум? То кому тут бракує розуму? Та я йому зара’ той розум назад вкручу, – припливали до Бориса сили. Він, як дикий пес,
