Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

Казка, та й годі! На узбіччі дороги гасали школярі, силкуючись зліпити сніжки. Свіжий сніг не тримався купи, зате густо падав на їхні розчервонілі щоки й додавав іще більше бадьорості. Діти штовхали одне одного в сніг, бешкетували, верещали від задоволення. Парк закінчувався одразу за перехрестям. Світлофор червоним перегородив дорогу. Тролейбус зупинився. «Два місяці тому тут усе було ще по-осінньому золоте, – подумала Світлана. – Як швидко летить час!»

– Ваш квиток? – почула аж на самісінькому дні вуха. Від несподіванки аж підстрибнула.

– Ваш квиток? – повторила з притиском круглолиця, підстрижена під пуделя контролерка.

– Я…

– Та не я! – гаркнула, як пудель. – Відразу видно, шо зайцем їдеш. Бачиш, шо там написано? Таких, як ти, на телевізор знімають. – Контролерка тицьнула пальцем у повітря, маючи на увазі напис за склом, що висів перед першим сидінням.

Світлана не могла вимовити й слова. Її ноги тремтіли. Пасажири просувалися то назад, то вперед, дотуляючись одне до одного важкими мокрими шубами та плащами. Чулося човгання чобіт по мокрій долівці та обурення завжди незадоволених пасажирів. Дівчина трималася за холодну залізну ручку й чекала, що через товкотнечу контролерка відійде від неї, двері ось-ось відчиняться й вона вибереться на волю. Ага! Двері не відчинилися.

– Зараз ми заберемо тебе, куди треба, і там поясниш на камеру, чого їздиш зайцем. Там і штраф заплатиш, – розійшлася контролерка, обтрушуючи свою каракулеву шубу від снігу, щойно занесеного кимось із пасажирів.

Світлана розуміла, що шансу вирватися в неї немає. Така змусить і міністра штраф заплатити, не те що її. Крім того, не обберешся лиха, справді на камеру знімуть, потім в інституті матимеш проблеми.

– З тебе рубель, – тиснула кондукторка.

Двчина купила трохи продуктів. За решту мала добратися додому. Рівно один карбованець і тридцять чотири копійки коштує квиток із Чернівців до Рожнева. Якщо вона заплатить хай і такий штраф, то на вихідні додому не добереться. А хто в суботу позичить? Студенти лише в понеділок багаті.

– Візьми, – почула за спиною.

Світлана обернулася. Позаду неї стояла росла молода дівчина років двадцяти з м’якими зеленими очима та довгими білими кучерями, які виглядали з-під білого в’язаного беретика.

– Заплати, бо не відчепиться, – сказала дівчина й простягла Світлані металевий олімпійський карбованець.

Світлана загальмовано зиркнула на долоню дівчини, відтак узяла карбованець і поклала на зашкарублу, майже чоловічу руку контролерки.

– Ось так би відразу! – вискалилася та. – Їздять тут усякі, а потім кажуть, що грошей не мають. – Кондукторка посунула шукати іншу жертву, утупившись у проїзні квитки й настирливо пропихаючи поміж пасажирів свою огрядну мокру шубу. Жертв більше не було: поки та вовтузилася зі Світланою, пасажири встигли закомпостувати квитки.

– Дякую, – зніяковіло повернулася Світлана до своєї рятівниці. – Як мені повернути тобі гроші?

– Не переживай, світ тісний.

– Ти звідки?

– З Вижниці, а ти?

– З Рожнева.

– О, та це майже поруч. Я Аня, а ти?

– Світлана. Якби не ти, я б сьогодні до Рожнева вже не їхала.

Печеним пахло аж на дорогу.

– Казала тобі, не треба купувати торта. Мій тато завжди щось смачненьке на вихідні пече, – коментувала Світлана ще перед воротами. – Він у нас заслужений кухар. Ціла стіна відзнак і медалей! Його вся округа знає.

Аня перша йшла акуратно заметеною стежкою. Вітер розвівав її довгі золоті кучері, що падали на чоло. Вона поправила свій біленький беретик і глибоко вдихнула. Подвір’я потопало в снігу. Надворі розпогодилося. Сонце золотило білу одіж розхристаного дерева, що росло біля криниці, біленький дах хати, щедро засніжений сад, парканець, обважнілі кущі смородини. Кілька рівненько й старанно прометених стежинок свідчили, що тут живуть дбайливі господарі. Світлана торкнулася до новенької клямки, і двері одразу відчинилися.

– Я чув, що хвіртка скрипнула, і зрозумів, що то ти. – На порозі стояв невисокий бадьорий чоловік із ясними синіми очима та із зачесаними назад шпакуватими кучерями. Він утішено всміхнувся й кивнув до Ані. – Бачу, у нас гості. Прошу до хати. Спочатку я вас звільню від цього тягаря. – Господар спершу допоміг гості вибратися із шубки, далі – Світлані й повісив їхній одяг на вішаки. – Проходьте. Сідайте.

Аня першою зайшла до вітальні. Це була велика світла кімната з килимом на цілу стіну. Попри іншу стіну меблі, а далі – ціла галерея різних нагород.

– Це татові. Я казала, що він у нас відомий! І який талановитий! – коментувала Світлана Анину допитливість.

– Не треба про мене, – озвався Мартин. – Краще розкажи, хто ця приємна дівчина, бо вже мене дуже кортить знати.

– Ми нині в тролейбусі познайомилися. Це Аня. Вона мене від контролерки порятувала. Інакше я б додому не дісталася. У нас навіть прізвища однакові, уявляєш? Вона також Боднар.

– То ти Анна Боднар, кажеш? Дуже приємно! Мартин Боднар, – простягнув Ані руку Світланин батько. – Ми майже родина, судячи з прізвища, – усміхнувся сонячно.

Вони сиділи