Вітри сподівань - Володимир Кільченський

головою, й вони почали вже втрьох радитися, щоби таке утнути, аби знищити їх до ноги. Вирішили напасти, тільки-но засяє небосхил, по собі знаючи, що тоді найсолодший сон, а пильність приспано. Тепер треба комусь із них чатувати вранішню зоряницю, і першим на чатах зголосився бути Година. Навкруги затихали денні голоси, і скоро вже все наповнилось нічним різноголоссям. До Павла долинало поклацування збруї на чужих конях, а частіше невдоволене форкання, якщо хтось із них наближався до чужої паші. Інколи кричали сичі, неначе нагадуючи тим, що були на чатах, аби вони не дрімали. У траві шаруділи якісь дрібні істоти, близько не наближаючись до Павла. Щербатий місяць впевнено хилився до заходу, і Павло легенько штовхнув палицею Ігнатія, просячи підмінити його.

Прокинувся він від дотику того ж Ігнатія і, враз отямившись, поглянув на північ. Там уже виднілася світла смужка — час вставати до кривавої бійки…

Почали готуватися, мовчки допомагаючи один одному, і Павло поглядав на своїх хлопців, та відчуття страху не було видно, але в душі відчував, що кожного гнітила неминучість смертельного бою, а тоді як Бог дасть…

— Не скигліть, немов собаки перед закланням… А де наші хлопці зараз, де Андрон?.. Ви лишилися жити, щоби відомстити за своїх убієнних?! — розпалюючись, шептав Павло у вуха хлопцям.

Ігнатій з Андрієм, готуючи ножі, кивали зі згодою головами. Та врешті всі були готові до шалу братовбивства і заходилися обмацувати один одного зусібіч, перевіряючи надійність закріпленої зброї. Присіли на хвильку, вдивляючись востаннє в обрійні риси світанку і, помолившись, наперед просили Всевишнього простити за братовбивчі гріхи. Павло попереду продирався наверх через колючі кущі, а позаду безшумно йшли хлопці, тримаючи в зубах ножі. Павло обережно висунувся із-за гребеня, і перше, що побачив, — чіткі обриси коней і двох вартових, що тихо сиділи спинами один до одного. Це був ще не ранок, але ніч минала, і Павло побачив зовсім поруч вогнище, яке ще димілося. Його лінивий дим, стелячись, долучався до шматків туману, який тихо перекочувався кудись в інший бік, ніби вишукуючи для продовження свого існування інші місця. До вартових було сажнів двадцять, і Павло порухом руки, підізвавши одного зі своїх, показав, хто куди метатиме ножа. Поруч нього тихо присів Мандрика, і вони, попідводившись на ноги, одночасно метнули ножі. Неначе за наказом, вартові одночасно здійняли руки до місця враження, але схопитися чи навіть закричати вже не вистачило сил.

Завалившись у різні боки, вони водили руками навколо себе, хапаючись за повітря, а хлопці застигли на мить, дивлячись на діло своїх рук. Один зі спочивальників швидко підвівся та сидів, роззираючись довкола, а Павло, немов дикий звір, кинувся до нього і, схопивши за голову, умиротворив помахом ножа. Далі вже хлопців не треба було вчити, що робити. Вони, немов на косовиці, кидались у різні боки і прикінчували сплячих ворогів. Хтось із них якимось чином, зачувши смертний час, схопився на ноги просто перед Андрієм і, відхилившись від ножа, схопив його за горлянку. Обоє гепнулися на землю і почали качатися в різні боки, штовхаючи сплячих ворожих вивідувачів. Година із Замковим встигли знешкодити ще декількох сплячих, але вже подекуди підіймали голови за мить до цього приречені на смерть вороги.

Перед Павлом піднявся із землі лях і сонними очима очманіло дивився на нього. Павло, піднявши ножа, закляк від здивування — просто перед ним сидів той, заради кого вони і вирушили у ворожий стан. У нього мимоволі вирвалося з вуст:

— Годун… Це ти, вовкулако, виродку?!

Далі його рука нестримно, неначе і чекала цієї митті, полоснула попід підборіддям зрадника Дмитра. Розглядатися було запізно, Павло кидався врізнобіч, де він більш відчував порухи ворогів, аніж бачив. Краєм ока він примічав, що дехто зі сплячих мовчки схоплювалися на ноги і неслися чимдуж невідомо куди — аби подалі від вранішньої різанини. За коротку мить живих ворогів побіля вогнища не лишилось і Павло стояв, роззираючись довкола озвірілими очима.

Подалі від нього з двома ножами в руках крутився на одному місці Ігнатій, вигукуючи голосом, схожим на клекіт:

— Андрія вбили, Андрія… Де вони… поховалися?

Павла до тями привів панічний голос пов’язаного чоловіка:

— Братчики, братчики… Розв’яжіть мене, я свій, свій!

Павло підбіг до пов’язаного чолов’яги і полоснув ножем, перерізавши мотузки на руках та ногах. Той почав виплутуватися з обрізків мотузок, а Павло, наблизившись до Ігнатія, заволав до нього:

— Мовчи! Всі вже вбиті. Звалюй Андрія на спину, я позаду!

Ігнатій отямився і, сховавши ножі за черес, почав рознімати Андрія Мандрику з ворогом. Два вороги у смертному часі так зчепилися один з одним, що їх рознімати довелося втрьох, призвавши сюди звільненого полоненого.

Павло встиг деінде визбирати зброю, і втрьох вони заспішили подалі від цього місця, прямуючи на схід. Відійшовши на кількасот сажнів, Павло вирішив поховати забитого Андрія Мандрику, а то в разі нападу Ігнатій не встигне й захиститися. Нашвидкуруч прикопали побратима у канаві, вимитій по весні водою, та сотворили молитву по убієнному.

Година поділився зброєю зі звільненим чолов’ягою, спитавши його:

— Як звешся, чи християнином будеш? Правду говори — де вони тебе злапали?!

Вже втрьох, разом зі звільненим чолов’ягою, Іваном Скалою, присіли перепочити побіля горбика землі над тілом товариша, і Павло вперше поглянув на звільненого. Той скидався на висушену рибу, а ще по тілі видно було незліченні забиття, порізи, виразки, з яких сочилася кров. Та по статурі в ньому вгадувалась якась могутність та непримиренність до свого становища. Він поглянув на Павла і, не відповідаючи