Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Кидай шаблю! Проколю горлянку…

Лях лежав, дивлячись знизу на Скалу, і процідив крізь зуби:

— Поки що — твоя взяла, недобитку!

Павло стусонув його під бік чоботом, і лях, скривившись від болю, випустив шаблю.

А поряд ще точилася запекла бійка поміж Ігнатієм та одним із ворогів. Вони обоє вже були закривавлені, в обірваних сорочках, але ніхто з них гору так і не взяв. Та коли відкинув шаблю супротивник Павла, Ігнатій заволав:

— Скидай, ляше! Годі!

А той, скориставшись послабленням уваги, рвонув назад та чимдуж помчав до лісу. Ігнатій стояв, розкривши рота й опустивши шаблю, дивився, як його ворог, немов вухатий, несеться подалі звідси.

— Доганяй! Не впускай його! — крикнув Павло, й Ігнатій, отямившись, кинувся за ляхом. За якийсь час ляснув постріл і до них швидко повернувся Ігнатій, опустивши винувато голову.

— У річку стрибнув… Я цілив у нього, а втім — не знаю, влучив чи ні… — виправдовувався він.

Швидко звільнили з пут Остапа, і той підскочив до пов’язаного ляха та почав його товкти стусанами, доки Павло не гримнув на нього:

— Відв’яжись від нього. Ти що, хочеш на спині його тягнути? Переможець!

Зібравшись, швидко рушили подалі звідси, поближче до своїх. Та скоро вже почало сутеніти, а на небі подекуди замиготіли блискавки. Знайшлася підходяща місцина для ночівлі, й доки зовсім не стемніло, швидко вичерпали з казана кашу, залишивши декілька ложок для бранця.

— Оце так, Остапе, ти зварив кашу! Навіть і ляху дісталося! — підшпигнув Павло, але вже все минулося і козаки зареготали, не до смішок було тільки полоненому.

Ніч минула спокійно, якби не дощ, але на ранок уже виглянуло сонце, і Павло повів усіх у бік Старокостянтинова. Попереду ще було безліч небезпек, і маленький загін, дотримуючись заходів безпеки, чимдалі ближче підступався до місця свого розташування. Павло їхав останнім, захищаючи своїх зі спини. Іван Скала нікому не довірив свого полоненого, і зараз він у нього лежав позаду на спині Андрієвої кобили Любки. При знайомстві її зі Скалою кобилка повибрикувала, але зрозуміла, що новому володарю треба підкорятися, за що й отримала шматок плескача[52] з ляських запасів.

По виїзді з хованки лях позаду Івана почав борсатись, та він «пригрів» його рукояттю палаша по голові, і той тепер чемно лежав обвислим тулубом, не завдаючи нікому незручностей. Так вони і натрапили на козацьку залогу, а після нечемних перемовлянь їх усе ж прийняли за своїх та доправили до міста.

Під Лоєвом та Гомелем, у північній частині України, навесні розгорталися події, які стали наслідком відмови московського царя розпочати війну проти Литви наступом з-під Смоленська. Одночасно переговори Хмельницького з трансільванським князем виступити солідарно війною проти Польщі завершились невдачею. Сіверський полк під командуванням Мартина Небаби зайняв містечко Гомель, аби захистити цей край від поборів литовського війська. Містечка Любеч та Лоїв узяв під свій захист чернігівський полковник Стецько Подобайло. Відчувши опіку козацького війська, селяни вигнали з маєтків литовських поміщиків і приєдналися до повстанців.

Від чуваючи загрозу з півночі, Хмельницький підсилює свої угруповання. В районі Чорнобиля зосереджуються полки: Звягельський під керівництвом Яцкевича, Овруцький під орудою Бруяки та Любартівський під керівництвом полковника Донця.

Загальне управління всіма силами північного напрямку, з Чернігівським та Сіверським полками, призначається вірному товаришу і куму Богдана Хмельницького — Станіславу Кричевському. Тепер чисельність війська становила близько тридцяти тисяч людей, що дорівнювало чисельності військ Яна Радзивілла. Ян Радзивілл обладнав свій табір побіля переправи через Дніпро, поблизу міста Лоєва. Він блокував можливість переправи на правий берег полків Чернігівського та Сіверського. Чернігівський полковник молодий Стецько Подобайло розмістив свій полк чисельністю п’ять тисяч осіб напроти стану литовського війська на лівому боці Дніпра.

Після вдалої воєнної кампанії Богдана Хмельницького минулого 1648 року проти поляків українські полководці послабили пильність при проведенні бойових дій. У середині липня 1649 року Київський полк під особистим керуванням Станіслава Кричевського підійшов до ворожого стану і з ходу атакував його. Вклинившись у бойові порядки литовського війська і бувши впевненим у своїй перемозі, Кричевський не вів розвідки навколо місця ведення бойових дій. Литовська кіннота, маючи велику рухливість якраз перед цією сутичкою, виконувала роз’їзні маневри по місцевості великими силами до двох тисяч кіннотників. Повертаючи у свій табір, вони в розпал бою вдарили в спину пішому війську Кричевського. Цей удар був неочікуваним, і перед навальною силою кінноти не встояли піші козацькі та повстанські полки. В українському війську здійнялася паніка, на полі бою до пізньої ночі загинуло до п’яти тисяч українських вояків.

Станіслав Кричевський, втративши перевагу в наступі, вирішив перейти до оборони та відступив до лісу в болотисту місцевість, подавши про це звістку Подобайлові. Не тримаючи поміж полками взаємодії на початку наступу, без докладного аналізу розвідувальних даних, полки Чернігівський та Сіверський пішли в наступ неодночасно, даючи ворогу розгромити їх поодинці по черзі.

Чернігівський полк цього дня почав переправу через Дніпро з лівого берега, зі свого табору поміж Дніпром і річкою Сож. Полковник Подобайло планував