Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Чую, чую… Так, Зофіє, людям — своє, а коні пити захотіли. Йдемо до потічка, — вирвалися слова в Івана, і він, підвівшись, простягнув руку панночці.

Зофійка жваво підвелася, міцно вхопивши руку Івана, і з якимсь смутком оглянулась на таке щасливе містечко, ніби жалкуючи полишити його. Повели коней до невеликого потічка, який зустрів їх тихим дзюрчанням та, продовжуючи казковість цієї ночі, весело гойдав на собі сріблястого місяця, свідка подій цієї ночі.

Коні одночасно вмочили свої морди у воду потічка, зігнавши відтіля лик місяця, і невідривно пили прохолодну воду. Через якийсь час вони один за одним відірвалися від води і, глянувши на своїх володарів, задоволено форкнули й знову почали цідити, втягуючи в себе життєдайну вологу.

— Годі вам, животи пообдуває. Ладні всю воду випити! — гримнув Іван і, сіпнувши за вузду Камертона, відвів назад.

Клясика не підкорялась гриманню Зофії і, тільки коли Іван рішуче потягнув вузду, відійшла вбік. Невдовзі коні вже були припнуті до своїх місць, а їхні верхівці знову вмостилися на теплому та пахучому сіні. Обоє мовчали, інколи поглядаючи в бік висвітленого небосхилу, де вже зароджувався новий день, який започаткує неймовірні зміни в їхньому житті.

Першим озвався Іван, звертаючись неначе до третьої розумної істоти побіля них:

— Настає день, а ми надолужуємо старе, боячись щось тут лишити важливе та необхідне, а доки він не настав, волів би тобі дещо розповісти.

Зофія, погоджуючись слухати Івана, закивала головою та примовляла:

— Слухаю, слухаю тебе, любий…

Іван почав оповідати, що він служить королю Речі Посполитої, в якого безліч явних і потайних ворогів, котрі не дозволяють йому виконувати королівську волю, а це і є воля Божа. Шляхта, сенат, просякнутий старими поглядами на переміни в їхньому житті, не дають покінчити з ворогами, холопськими повстаннями. Патріоти Речі Посполитої вимушені таємно служити королю, приховуючи свої діяння від навколишніх і навіть кревників. Спочатку Зофія слухала Івана з усмішкою на обличчі, а вже далі їй передалося хвилювання Івана і вона здивовано дивилася на нього, не розуміючи, куди заведе їх ця розмова. Він замовк і, чекаючи від Зофії бодай слова, мимоволі гладив її по шиї, милувався рисами гарненького обличчя. Навкруги почали озиватися птахи, чекаючи на скору появу небесного світила, і Зофія, ніби прокинувшись, тихо мовила:

— Шкода губити зібрані такими важкими потугами крихти любощів. Прийдешній день забирає чари ночі. — А потім, важко зітхнувши, додала: — Хто в цьому винен?

Тільки після цих слів Іван, неначе отямившись, зрозумів, що йому нікому доручити забирати послання та доправляти їх в умовлене місце. Він відтепер чимскоріше повинен після виїзду на війну дістатися своїх та сповістити про своє повернення. В перших променях вранішнього сонця вони добралися до задніх дверцят, які вже були відхилені навстіж, та спішились побіля самої стайні. Зі стайні на мить з’явилася скривлена пика Штефана та, зустрівши злісний погляд Івана, відразу сховалася. Зофія, залишивши Клясику на опіку Іванові, хутко задріботіла до кухні.

Упоравшись з верховими кіньми, Іван почав готувати свого воза до виїзду. У нього все було підготовлено до від’їзду, коли звідкілясь виринув Дарек і почав також завантажувати мішки зі збіжжям, і доки Іван чекав сніданку, також устиг приготуватися до від’їзду.

— А ти, Дареку, моторний хлопак! Дарма що ситий, добре буде нам на возах воювати, бачу, поб’ємо холопів! — весело озвався Іван, коли той присів поряд з ним на перепочинок.

— Нам, Стасе, гуртом триматися потрібно. Хлопів здолати і повернутися лицарями. То вже проти мене та Зофія не встоїть! — підтримав розмову Дарек і обійняв Івана за плечі.

Під час сніданку Зофія відкрито піднесла їжу Іванові на очах в усієї прислуги та, побачивши кислу гримасу на обличчі Дарека, все ж принесла і йому велику тацю з їжею та люб’язно виставила ніжку в реверансі. Опісля на дворищі на Івана з Дареком уже чекав пан Генрик з пані Халиною і, напутивши їх у дорогу, простягнув кожному папір та гроші. Халина також підступилася ближче та, наклавши хресне знамення, зашморгала, і на очі їй набігла сльоза. Пан розчулено мовив:

— Зараз би і наш Бронко гарцював би на своєму Камертоні… На згадку вручаю вам шаблі й пістолі з набоями. Бороніть Річ Посполиту, не шкодуючи живота свого!

Наставала черга прощатися челяді з вибувальниками, і кожний приязно обіймався, підбадьорюючи обох хлопців. А Штефан обійняв тільки Дарека, встигши щось шепнути йому на вухо, що той аж відсахнувся, і це не минуло поза увагою Івана. Зофія, не соромлячись нікого, прилинула до Івана і так палко поцілувала його у вуста, що він, ніяковіючи, відсторонив її від себе та мовив:

— Слугуй панам справно, ми повернемось. Бережи тебе Бог!

Пани задоволено перезирнулись, а хлопці забрались на вози і рушили до виїзних воріт. Пан Генрик дозволив Іванові взяти з собою й Багряного, і той задоволено побрів за возом, вимахуючи хвостом.

На Люблинський шлях вони з’явилися вчасно, сотні возів уже стояли на узбіччі, чекаючи, доки пройде коронне військо, яке очолив, за словами пана Генрика, сам Ян Казимир. Іван розглядав верхових драгунів, які його зацікавили найбільше. Це була велика сила, і коли нескінченні колони драгунів проносились поряд, гула земля під копитами важко озброєних верхових. Бувалому вояці дивитися збоку на своїх ворогів було навіть моторошно, і він, внутрішньо напружившись, ледве не зараз міг би кинутись у бійку. Та, вдивляючись у лиця цих вершників, які велично сиділи