Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів

Комірники з камениці, де жила Оленецька, особливо жінки, незвичайно живо займалися нею. Але вона була для них темною загадкою, що її не могли розгадати ніяким робом. Це й було причиною, що довкола її особи творилися різні, суперечні, фантастичні казки. Для одних вона була героїнею сенсаційного роману, для иньших жертвою чернечих інтриг, покутницею за якісь важні гріхи, для ще иньших марнотраткою, старою чудачкою, або просто божевільною, про яку не варт тратити марного слова.

Оленецька мовчала й не показувала своєї душі нікому.

* * *

По двох роках свого життя в офіцинах, Оленецька захоріла. Два дні не виходила із своєї кімнати, і комірники з камениці були певні, що вона померла. Тоді двірник прикликав шлюсаря й цей витрихом відчинив двері.

Оленецька лежала на софі майже нежива. Віддих був у неї короткий. Серце билось слабо. Уста були зварені гарячкою.

Сторожева – на імя Ксеня – принесла чашечку чорної кави й силоміць напоїла її. На лікаря не було грошей, й Оленецьку взялася лікувати Ксеня. Це була старша досвідна жінка й зналася на зелах. У неї не було дітей, і кожну вільну хвилину вона присвячувала хворій самітниці. Щодня вона варила для неї ромен, шальвію, м’яту, якісь чудотворні корінці, й давала їй пити цю мішанину. Золоте серце Ксені та її солодкий голос і лагідні, добрі очі з’єднали собі хмарну душу недужої. Вона слухала її та приймала з її рук ліки й поживу. Крім неї, вона не допускала до себе нікого. А коли хто иньший з’явився в її кімнаті, схоплювалася із своєї поламаної софи, плювала й кидала на нього незрозумілі слова, так, що цей мусів зараз відходити.

Після трьох тижнів Оленецька видужала. В неї грошей було скупо й вона просто не знала, як має віддячитися своїй лікарці. Купувала ласощі, парила чай і вечорами запрошувала до себе Ксеню. Раніше хмарна й мовчазна, як сфінкс, тепер почала усміхатися до неї й несміливо, мов слимак ріжки, показувала їй кінчики своєї закривавленої душі.

II

Був чудовий майовий вечір.

Місяць сипав через одкрите віконце малої кімнати срібло на сиве волосся Оленецької. Квітки посилали їй у дарунок свої пахощі. Стара липа скрипіла під віконцем й оповідала їй якусь веселу казку, бо усміх снувався по її обличчі. А соловейко співав у садку любовну пісню.

На підлозі шипів самовар. Стара парила чай, була весела й сама говорила з собою:

– Де ж моя Ксеня? Чому не приходить? А є запашний чай… Є солодкі тістечка… Нектар! Амброзія!.. Гей, служба!..

Оленецька сплеснула в долоні, підскочила й почала виконувати якісь рухи танцюристки. Але скоро отямилася й засоромилася.

– Чи я збожеволіла? Ну, бачите, чого старій забагається…

Але ніхто не бачив її у підскоках, вона заспокоїлася, заслонила вікно й засвітила свічку.

Небавом скрипнули двері й непомітно увійшла Ксеня.

– Всякеє диханіє хвалить Господа Бога! – скрикнула удавано Оленецька.

– І я хвалю! – відповіла Ксеня.

– А-а!.. Прошу, прошу ближче! Високодостойна пані зволять зайняти місце! Може, на оцей фотель?…

Оленецька ніби протирала очі й з вишуканою чемністю підставляла Ксені дерев’яний стільчик. Ксеня не сідала, лише дивувалася:

– Фі-фі-фі! Що я бачу?… У пані баль! Тістечка з кремом… пляшечка коньяку…

– Таки так, що баль! Раз козі смерть! Їдж, пий і веселися!

– Цісар був у пані?

– Що цісар?! Молодий королевич – як намальований…

Оленецька була сьогодні в незвичайно веселім настрою. Ксеня ще не бачила її такою.

– Але що тут балакати дурно! Ліпше пити чай, бо вистигне!..

Оленецька поставила на стіл дві чашки й налила чаю.

Дві приятельки посідали й пили чайок з коньяком та їли тістечка. А добрий, гарячий напиток робив жінкам збитки та малював на їхніх обличчях червоні камелії і кресав з очей іскри.

– Гей, гей, коли б вернулася моя молодість! Коли б заграла кров молода! Та що ж? Не вернеться молодість… Пропало!.. Смерть клепає косу! – зітхала Оленецька по пару чашках чаю з коньяком.

– Певне, мали гарну молодість, коли так бануєте за нею. Розкажіть, пані, я так люблю слухати, коли хто оповідає про свою молодість! – просила несміливо Ксеня.

Оленецька мовчала. Але коли Ксеня стала просити її своїм солодким голосом та гладити своєю теплою рукою її худі руки, вона промовила:

– Ви не думайте, що я завжди була така бідна, така дуже бідна, така саміська! Я не завжди була така стара, пом’ята, пожовкла, мов осінній листочок, битий негодою… Я була красива, з темно-синіми очима, з блискучим чорним волоссям, завше замаєна пахучими, багровими рожами… Ех, і сама ж я була рожею, дикою, колючою рожею!.. Колись молодою дівчиною я жила у своїх батьків, мов безжурна птаха, мов метелик барвистий. Гуляла, веселилася… Та на однім балю закохався в мені один молодий панич, Богдан Лелін. Стрункий, чудовий, гордий… Божеволів за мною. Молився до мене й тратив розум, коли бачив мене… А знаєте ви, Ксеню, що таке кохання?

Ксеня засоромилася й не відповіла нічого.

– Я вам скажу! Кохання – це вогонь, що диким полум’ям обхоплює ціле тіло. Це непоборима сила, що один пол кидає в обійми другого. Це голод цілого тіла! Закохана людина не бачить нічого, не чує нічого, не тямить нічого, – вона губить розум! її душа кричить і шукає заспокоєння голоду. І заспокоює цю жадобу – тільки в сполуці двох відмінних полів, що знайшли себе силою таємничого споріднення. Коли злилися два полум’я в одно, перетопилися дві душі в одну – тріюмфує кохання. Инакше – відіпхнута одиниця страждає, нераз огонь спалює її волю й вона кінчить самогубством, або до смерти носить у серцю незагоєну рану… Ось справжнє кохання! Тріюмф життя або танок смерти!.. Таким справжнім коханням кохав мене Богдан! А я? – Я була горда його палким коханням, розпалювала довкола себе вогонь, але сама була холодна. І це пімстилося на мені. Чи я кохала Богдана?… Ах, як я кохала його!.. А проте…

Коли раз на бальконі, в тихий, зоряний вечір, Богдан тремтючими устами благав мене, щоб я назавсіди віддала йому своє серце, – я відмовила йому. Чому?… Або я знаю?… Він зблід, бо не сподівався цього й вийшов мовчки до саду. За хвилинку мені стало його жалко, я побігла за ним, але не застала його в саді. Слуги оповідали мені, що він сів на свого карого верхівця, натис на очі капелюха і помчав кудись. Я чим скоріше післала до нього гінця з листом, але він не застав його дома. Що діялося