Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
– То скажемо… Неодмінно скажемо…
Гості будуть… Я спокійний… Зайшов до сусіднього ресторану і замовив прислати добру вечерю і вина на шість чоловік… Все… І я щасливий?… У кого запитать про се?… Сам я того не міг знать, бо й не знав узагалі, що робив; чи для щастя свого, чи на лихо… Але ж моє щастя у неї в руках, так там тільки я взнаю все, вона мені скаже і покаже… Скоріше туди… так, скоріше, щоб не пропустить ні жадного слова між ними, ні жадного руху… Хто знає, що для неї Максим, хоч вона тільки йому подобається, але… не спущу я сьогодні очей з них, бо повинен знати нарешті, хто я для неї… Швидше ж туди!..
З-за портьєри дверей з сусідньої кімнати я бачив їх обох. Вона висока, струнка в чорній сукні, трен обвивав її ноги. На грудях блищало кольє. Багата куафюра на її голові і щасливе, святочне лице. Вона весело балакала з ним, проходжаючи по кімнаті. Він впивався красою її постати і з гордістю і повагою виступав з нею поруч. Очі її п’янили його і вабили до себе…
Підійшли вони до п’яніно і, розглянувши статую, пішли до камелії. Він нагнувся й нюхав, а вона, певне, говорила, що сі квітки не пахнуть. Тоді він зоставив її і підійшов до столу, узяв ножик… Вони різали гілочку камелії…
Я перестрашився чогось і хотів крикнуть, але голос мій десь дівся, в голові помутилось і я ледве не впав додолу. Коли очуняв, то бачив уже, що гілочка з двома квітками була приколота у неї на грудях… З сим якийсь холод ввійшов в мої кости, і я, покірний сторонній силі, увійшов до кімнати…
– Ти вже прийшов?… Те добре!.. – зустріла вона.
– Здоров!.. – привітався я з гостем.
– Як тобі подобається?… «Lа dаmе аux саmelias»… – звернувся Максим до мене, наче щоб розбить якийсь прикрий настрій.
– Гаразд, гаразд!.. Ганко, пару слів маю тобі сказати…
Ми одійшли в бік…
– Прийшов?… да, да… а нащо ти приколола сі квіти?… ну, нічого!.. я заказав вечерю на шістьох…
– Що з тобою?… ти якийсь стурбований, блідий… – перервала вона мене.
– Та нічого… Поспішав сюди… та трохи недобре чогось… Нащо ти зрізала камелію?… Не треба було…
– Ти жалуєш?… Пусте!.. – і пішла до Максима.
Через хвилину увійшло ще три молодих чоловіка… В кімнаті загуло од балачок, її обступили, і кожний то словом, то рухом хотів перемогти других і одібрати її виключну увагу. Вона раділа і, певне, була щаслива… І всі вони були такі пусті, якось так поверхово відносились до окружнього, що се мене дратувало й бісило. Наприклад, ніхто не звернув досить уваги на присутність такої маси квіток, на них самих… А чи не варто б було?… Я в кожну з них вклав стільки таємного бажання, стільки свого серця й душі… колір кожної, природа, будова її – все се грало в моїх очах глибоке значіння. Сполучення тих і других, сама по собі кожна – і се була моя таємниця, яку мені бажалось, щоб вона розгадала… І ніхто ні словечка, ніхто ані думки, ані гадки ніякої, наче перед ними стояв віз хворосту або куча сміття…
І невже то все не промовляє їй до душі, невже краса тих живих квітів не ворушить її естетичного чуття?… Невже балачка про всяку там дурницю дає більше насолоди, ніж вдивлятися в ті мотиви, які примусили осих квіток переїхать з маґазина в сю кімнату… Та се все таке просте, беззмістовне і нецікаве було… Дивуюсь.
А я ж міркував, що кожну таємну думку мою розкажуть їй сі квіти красні, що кожне бажання моє, мов аромат сей, розворушить її серце, що я стану завдяки їм зрозумілішим, дорожчим і цікавішим для неї… Що вона вгледить і вчує той тихий шепіт моєї душі, ту пісню моєї любови, сьогодні, бо ж то сьогодні вона одірвалась од землі, од її буденщини і знеслась у просторінь ясного неба і безмежного бажання… А вона… вона…
Але що ж бо се я насідаюсь на неї? Може, вона добре все розуміє, але тільки по своїй соромливости і делікатности не показує виду, що знає, бачить і переживає се… То, певне, так!..
Я пішов поклопотатись про стіл. Накрили його у сусідній кімнаті. Сервіровка його мені подобалась. Здавалась зо смаком і красиво. Квіти, вина, тільки шість приборів – домашній інтимний стіл. Чудово!.. Можна б і просить, але я вчув звуки п’яніно. Вона грала… Я чув з експресії, з мотиву, з виконання, що грала вона з охотою, що бажала зробить вражіння. Вона, значить, була в розкішному настрою, почувала себе героїнею тут, і се було тим святом, якого сподівалась і жадала…
Але її свято не було моїм… Всі ті мелодії грались не для мене, не мене грів огонь її очей і не мене вабив за собою… Я, котрий купив своєю мукою се свято, сиджу отут з тарілками! Вона мене не шукає, не помічає моєї відсутности… Не помічає, бо я їй не потрібний…
І злоба росла в моїх грудях, і бажалось увійти туди і вигнать їх всіх з сих кімнат і одібрати в них можливість обкрадати мене, мою душу і серце… «Наш, наш, – казала, – празник». І святкує вона свято знущання наді мною, над моєю божевільною любов’ю… І ось тобі сподіваний день!.. Ось тобі твої плекані надії, твої мрії і все кохання!..
Замовкли звуки музики… Я увійшов до них і сказав їй, що стіл готовий…
– А сьогодні тобі найкраще вдались «Казки Гофмана»… Чудово виконала…
Але вона мене не чула і нічого не одмовила… Балакала там з захопленням і огнем… Ну, най буде й так!..
Перейшли до їдальні. Сіли за стіл. Вона на кінці столу, праворуч Максим… Він був зобов’язаний частувати її…
– А ти вже будь господарем, бо я не годна буду виконати так блискуче сю ролю, – звернулась вона до мене.
– З великою охотою… – бо і справді се визволяло мене од необхідности сісти і віддати себе на їжу лютим думкам.
Пили і їли… Пили здоров’я іменинниці. Кожний силкувався сказати можливо ориґінальний тост… Сміялись і жартували. Говорили про все і перейшли на тему: якої жінки любов більше дає для творчости мужчини. Сперечались довго. Висовували таких авторитетів, як Ніцше, Вайнінґер, Леонарді, Шопенґауер та иньші. Одні стояли за Мадонну, иньші за Венеру.
– А чом се ти не скажеш своєї думки? – запитала вона.
