Антологія української готичної прози. Том 2 - Колектив авторів
– Не, не… не цокаєшся з нами, не п’єш і не змагаєшся з нами…
– Хочете?… П’ю за Камелію!.. – почав я свій хаотичний тост.
– Се як розуміти?… – питає вона, вже насторожившись і вгадуючи щось таємне в моїх словах…
– За камелію, квітку вічнозелену, красиву холодною красою і позбавлену аромату… П’ю за Камелію – жінку, котра є вічна, молода, котра чарує своєю красою, але не гріє і не пестить душі, котра холодна, наче мармурова статуя, за жінку, позбавлену аромату кохання… за її серце для всіх і ні для кого, за її облудливе слово, за її красу божевільну й нечутливу… п’ю за Камелію…
– Ага… дама з камеліями!.. Чи не за вас він п’є? – запитав з підозрінням Максим і глянув пильно на мене…
– За всіх, хто має натуру Камелії… За всіх жінок, котрі кожну годину иньшому кажуть, що кохають його. Які не вкладають душі, серця в своє слово: кохаю тебе…
– Тепер розумію я твої слова, – одмовила вона. – Налий мені вина, прошу тебе…
Я підійшов з пляшкою до неї. Вона вигнулась назад в кріслі і просила слухать її, говорячи на вухо…
– То се за мене ти пив?… І я – Камелія?…
– Де наше, наше свято?… Чом мене забула ти?… – проскрипів я крізь сльози в одвіт.
І пішов провадити свою роботу. Пильно стежив за пустими пляшками, чарками і тарілками… Повечеряли… Дякували хазяйку, і Максим чомусь двічі поцілував її руку. Чи невже їв за двох?…
Після вечері запропоновано було проїхатись… Загальна згода. Вона також згодилась, але вже згубила свою дитячу веселість – була мовчазна і серйозна… Зібралися всі, а вона на моїх очах обрізала всі квітки камелії, приколола собі і голосно проговорила:
– Lа dаmе аux саmelias…
Я дивився і вже зрозумів, чом се з першої хвилини моєї зустрічі з камелією вона мене турбує і лякає… Я бачу вже, що вона вплелась в моє життя і силкується і його зробити таким же холодним, позбавленим аромату… Я вже зрозумів її і йшов далі зо страхом за все своє найкраще, за цілість мого раю кохання… О, камелія…
Поїхали. Вона сіла з Максимом, а ми решта – у великий парний екіпаж… Пішли по тому ж шосе, яке вчора я міряв його своїми ногами. У нас весело було – співали, а там мовчання… Але під лісом вони стали і ми нагнали їх. Зійшли з екіпажів й розійшлись по темному лісі… Я пильно слідкував за парою і, хоч добре не бачив, то ловив кожний звук… Вони одійшли далеко. Стали і шепотіли… Я притаїв віддих і слухав… І вчув поцілунок… Ступив крок, але вдержався… Знову – звук поцілунку… І не сила було мовчати, тоді не людським голосом я прохрипів:
– Lа dаmе аux саmelias!.. – і безсило засміявся.
– А так се значить: здоров’я Камелії?… – розсміялась вона й все замовкло… Я зостався тут… Вони всі поїхали далі…
Через три дні вона прислала мені зів’ялі квіти камелії і лист. «Камелія вмерла… Здоров’я у неї хватило тільки на три дні… Приходь, тебе жде твоя Ганка на свято нашого кохання… Отрута згинула разом з квітками і знову я тебе одного люблю і чекаю… Приходь»…
Що робить?… я пішов…
Михайло Мочульський
13.09.1875 р., м. Миколаїв, Львівщина – 14.02.1940 р., Львів.
Літературознавець, перекладач. Закінчив юридичний факультет Львівського університету.
Видав єдину збірку оповідань «Опалева мряка» (Ізмарагд, Львів, 1936), з якої походить оповідання «Мумія».
Мумія
І
Небо накинуло на себе важке, олов’яне покривало й дрімало. Вітер зривав із дерев пожовкле листя, робив із них човенця й пускав по брудних ковбанях. А холодний осінній дощ сіявся маком.
Хоч не було ще пізно, смерк заглядав до вікон і викликував світло. А на душу сідав мелянхолійний смуток.
Під таку пору заїхали два бородаті жиди з «меблями» перед стару каменицю. Один із них задзвонив, і небавом вийшов дверник, проклинаючи непрошених гостей.
– Чи тут мешкає пані Оленецька? – спитав рудий носильник.
– А де ж би? На даху?… Тут! – бурмотів дверник.
Потім подивився на «меблі», усміхнувся згірдно і сплюнув.
– Ну, де? Не жартуйте, пане… Скажіть правду! Показуйте! За обшивку налилося, холодно, а ви жартуєте…
– Не мав би з ким та з пейсачами! Брати на плечі та й гайда!..
– Зараз, зараз! Не будьте такі гострі…
– А де комірниця?
– Ну, вона вже йде, тільки її не видно… Шльомку, бери речі! Пан резидент уже ведуть нас…
Дверник пішов по ключі й за хвилину повів носіїв до офіцин, де мала мешкати нова комірниця.
Кімната Оленецької була маленька й півтемна. Віконце, що виходило на мале трикутне подвір’я, було прислонене старою липою. В кутку стояла піч із кухонкою.
Жиди засвітили ліхтарню, повісили її на гаку, що стирчав серед стелі, й зносили «меблі».
Незабаром кімната була умебльована й чекала своєї пані.
Коли носії хотіли відходити, надійшла Оленецька.
Була це стара, низька, згорблена жінка, з поморщеним перґаміновим обличчям і довгим носом. Дала жидам «на пиво», попрощала їх, пішла до кімнати й замкнулася на ключ.
Сторожева побігла зараз під вікно й хотіла підглянути, що робитиме нова комірниця, але віконце було вже закрите грубою хусткою й вона не побачила нічого.
* * *
Чи літо, чи зима, Оленецька ходила в шовковій вилинялій блюзці та в короткій, рябій, перкалевій спідничині. На голові носила старомодний чорний капелюх із білим струсиним пером. На плечі закидувала сіру, старанно позашивану пелерину, а шию обв’язувала червоною хусткою так, що ззаду телепався довгий, огняний язик.
Скільки років було в неї – не знав ніхто. Один сивий купець говорив, що запам’ятав її такою, коли ще був малим хлопцем. Чи вона панна, чи вдова – не знав ніхто. Загалом говорили, що стара панна.
Відки брала гроші на життя – теж не знав ніхто.
Коли не коли з’являлась черниця, балакала з нею пару хвилин у сінях, і зникала.
Оленецька не мала ліжка; спала на старій поламаній софі й накривалася подертою ковдрою. Якась душа змилосердилася була над нею й справила їй залізне ліжко та гарну постіль. Але вона цей дарунок продала й далі спала на своїй старій поламаній софі та далі накривалася подертою ковдрою.
Раз на день, в полудень, вона виходила з кімнати, щоб купити собі їжу. Тоді замикала двері на ключ, робила над ними знак хреста й між одвірки вбивала шпильку.
Коли зустрінув її хто по дорозі,
