Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

що це він пише на стінках убиралень: “ХАЙ ЖИВЕ ГЕНЕРАЛ! СЛАВА СПРАВЖНЬОМУ МУЖЧИHI!”; що він якось тайкома вжив чудодійного зілля, щоб за одну ніч тричі побути з трьома різними жінками, і розплатився за цю свою старечу наївність сльозами - не так від болю, як від безсилої люті, - вчепившись за ланцюжок водозливу в убиральні, він плакав: “матусю моя ріднесенька Бендісьйон Альварадо, покарай мене, очисть мене своєю вогненною водою!..” - а втім, він краще за будь-кого знав, що тоді, як і завжди, в постелі йому бракувало не чоловічої снаги, а кохання, бракувало інших жінок, не таких, як ті нікчемні, котрих йому постачав його приятель прем’єр-міністр, - “аби я, чого доброго, зовсім не відвик од цього діла після того, як закрили сусідню жіночу школу!” - це були безкості самиці, - “тільки для вас, мій генерале!” - їх привозили літаками просто з амстердамських вітрин, з будапештського кінофестивалю, з італійського узбережжя, - “мій генерале, погляньте лишень, яке це чудо!” - це були найвродливіші жінки світу, вони чекали на нього в позі скромних учительок співів у напівтемному кабінеті, артистично роздягалися й лягали на плюшевий диван, - на їхній ніжній, золотавій, наче меляса, шкірі, ніби відтиснуті фотоспособом, залишалися смужки від купальника, і пахло від цих неймовірних красунь ментоловою зубною пастою та квітковими лосьйонами, - та поруч лежав якийсь незворушний величезний віл, - “наче він із цементу зроблений! що я тільки не витівала, щоб розворушити його, до яких способів не вдавалася, а він навіть уніформи з себе не скинув!..” - зрештою йому набридла ця хвалена красуня, ця холодна мертва риба, і він сказав їй: “ну, досить! іди собі, дочко, в черниці!” - проте власна млявість так занепокоїла його, що того ж вечора, годині о восьмій, він застукав у пральні жінку, яка саме несла прати солдатську білизну, і одним махом повалив її на порожні ночви, - вона скочила й хотіла втекти, злякано виправдовуючись: “сьогодні я не можу, генерале, їй-богу, мене якраз навідав вампір!..”, - але він притис її обличчям до пральних дощок і взяв її ззаду з таким біблійним запалом, що в бідолашної жінки аж серце хруснуло, і вона простогнала: “ну й звір же ви, генерале!.. ви наче на осла вчилися!..” - а йому цей стогін болю полестив більше, ніж найсміливіші дифірамби його професійних підлабузників, отож він призначив тій пралі довічну грошову допомогу на виховання дітей і вперше за стільки років знову заспівав, кладучи коровам на ніч корму: “пресвітлий місяченьку!” - співав він без гадки про смерть, бо навіть в останню ніч свого життя не міг дозволити собі таку слабкість - думати про щось безглузде; він перелічив корів, раз і вдруге, виспівуючи: “ти шлях осяваєш мій темний, ти зірка моя провідна!” - чотирьох корів таки десь не було; і він повернувся в палац, перелічив курей, що спали на віце-королівських вішалках, перелічив сонних птахів перед тим, як понакривати клітки полотняними накривалами, - “сорок вісім”, - підпалив сухі коров’ячі кізяки в коридорах, від вестибюля аж до конференц-залу, і згадав далеке дитинство, і вперше по-справжньому побачив себе самого, тремтячого від холоду на крижаному вітрі плоскогір’я, побачив свою матусю Бендісьйон Альварадо - вона забрала в шулік на смітнику трохи баранячих тельбухів і збиралася готувати обід; пробило одинадцяту, і він пішов гасити світло, ще раз оглянув палац, присвічуючи собі лампою, побачив себе самого в темних дзеркалах - аж чотирнадцять генералів брело з лампою в руці; побачив у глибині дзеркала в музичній залі корову, яка лежала догори черева, - “ану гей звідси! - гукнув він на неї, - здохла вона, чи що? от тобі й маєш!..” - він пішов сказати охороні, що в дзеркалі мертва корова, і наказав прибрати її завтра вдосвіта, - “обов’язково прийміть її геть, бо налетить повно грифів!” - розпорядившись так, він із лампою в руці заходився шукати в колишніх канцеляріях на нижньому поверсі трьох інших корів, які десь заблудилися, - він шукав їх у вбиральнях, під столами, в кожному дзеркалі, а потім піднявся сходами нагору і оглянув там кімнату за кімнатою, але знайшов лише квочку, яка вмостилася під рожевою москітною сіткою якоїсь послушниці давніх часів - він навіть імені її не пам’ятав; потім він з’їв ложку меду на сон грядущий, заховав банку з медом назад у тайник, - на очі йому потрапив папірець, де була записана якась знаменна дата, пов’язана із славетним поетом Рубеном Даріо - “хай возсідає він одесную бога!” - він знову згорнув папірець і поклав його на місце, повторюючи подумки молитву: “отче і вчителю наш, чудотворцю небесний, ти, що тримаєш літаки в небі та кораблі на морі”, - наче безнадійно хворий на безсоння, тягнув він свої величезні ножища крізь останні перебіжні світанки - зелені спалахи маяка, наслухаючи гомін вітрів, які оплакували море, і в душі його лунала музика якогось весілля, де його колись мало не вбили - по-зрадницьки, в спину - через недогляд господа бога; зненацька він наткнувся на корову, одну з тих, що заблудилися, і заступив їй дорогу: “ану гей звідси!” - завернувши корову, він рушив до спальні і, йдучи повз вікна, побачив у кожному з них безліч вогнів: то світилося місто без моря, - він відчув гарячий дух його загадкового нутра, його таємничий одностайний подих, він побачив місто двадцять три рази, і раптом, як завжди, відчув непозбутній болісний острах перед мінливістю цього безмежного, незбагненного океану - народу, що спав, приклавши руку до серця, - і нараз в і н збагнув, як ненавидять його ті, що любили його найбільше, - йому ставили свічки, наче святому, йому молилися, аби він полегшив муки породіль і врятував умирущих, - і проклинали ту, котра його народила, коли бачили його сумні очі, скорботні уста, руку замисленої нареченої за віконцями з куленепробивного скла в сомнамбулічному лімузині давніх часів; ми цілували слід його чобота в багнюці - і проклинали його, зичили йому лютої смерті, коли спекотними вечорами бачили зі своїх патіо мандрівні вогні у вимерлих вікнах президентського палацу; “ніхто нас не любить”, - зітхнув він, зазирнувши в колишню спальню покійної птахівниці, яка розмальовувала іволг, у спальню своєї матусі Бендісьйон Альварадо, чиє тіло давно вже стало прахом, - “доброї смерті, матусю”, - сказав він їй, - “доброї смерті, синку”, - озвалася вона зі свого склепу; рівно о дванадцятій він повісив лампу на гачок біля дверей, і зненацька йому аж подих забило: смертельно занила грижа, засвистіла моторошно, біль заповнив собою цілий світ; востаннє він зачинив двері спальні на три замки, три засуви й три защіпки, приніс останню жертву своєму переносному пісуару, влігся на долівці, як був: у штанях із грубої тканини, що їх він носив удома з тих пір, коли скасували аудієнції, в смугастій сорочці без накладного комірця, в тапочках інваліда, - ліг долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, і відразу ж заснув, але по другій раптово прокинувся, увесь мокрий від поту, -