Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

крім єдиної святої правди, яку він повторював день у день катам із портової фортеці, так затято й мужньо стояв на своєму, що зрештою він змушений був визнати свою помилку: “я таки не стрічав його, але нічого вже не вдієш, - сказав він, - із ним так погано повелися, що коли б він і не був раніше ворогом, то зробився ним, бідолаха”, - отож нещасного хлопця згноїли живцем у в’язниці, поки він самотньо блукав по цій оселі примар, думаючи: “матусю моя Бендісьйон Альварадо, допоможи мені, зглянься наді мною, я гину без твоєї руки!” - бо нащо ж були потрібні стільки славетних діянь, якщо нині вже неспромога навіть згадати їх, щоб утішитися ними, щоб живити ними свою душу, щоб жити ними в цьому болоті старості, коли і найбільше горе, і найбільша радість - усе, чого він зазнав у пору своєї величі, - безнадійно вислизнули в щілини його пам’яті, хоч як він, наївний, силкувався заткнути ті дірки згорнутими папірцями, - він страждав, що так і не взнає ніколи, хто ж така Франсіска Лінеро, дев’яносто шести літ, котру він наказав поховати з королівськими почестями, як того вимагала цидулка, написана колись давно його рукою; він був приречений владарювати наосліп, хоч і ховав у шухляді столу одинадцять пар непотрібних окулярів, які вже давно йому не допомагали, - час від часу він надягав їх, аби ніхто не здогадався, що насправді співрозмовники для нього - лише привиди, чиїх облич він не впізнає, а голосів не чує, і тільки інтуїтивно вгадує, хто перед ним; він був зовсім уже нікудишній - здавалось, от-от помре, отож і не диво, що міністр оборони так перелякався на одній з аудієнцій, коли, на лихо, він чхнув, і міністр мовив йому: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув удруге, і міністр повторив: “на здоров’я, мій генерале!” - він чхнув утретє, - “на здоров’я, мій генерале!” - “та коли він чхнув удев’яте, я вже не казав “на здоров’я, мій генерале!” - я вжахнувся, побачивши його спотворене обличчя, його витріщені очі, які безжально забризкували мене сльозами, що ринули вже з трясовини агонії, його висолоплений, наче у вішальника, язик, - ця стара звірина конала в мене на руках, і не було нікого, хто б міг посвідчити потім, що я не винен, - отож я кинувся було мерщій тікати з канцелярії, поки не пізно, але він мене зупинив, владно гримнувши між чханням: “не будьте боягузом, бригадний генерале Росендо Сакрістан! стійте спокійно, хай вам чорт, - я не такий дурень, щоб умерти отут перед вами!” - і так воно й було, бо, хоч він і далі собі чхав, - достоту на грані смерті, пливучи в нетямі серед цих полудневих світляків, - та з усієї сили чіплявся за свою віру: його матуся Бендісьйон Альварадо не дасть йому отак безславно вмерти - від чхання, та ще й при своєму підлеглому, - “нізащо! краще смерть, ніж така ганьба, краще жити серед корів, аніж серед людей, котрі ладні покинути тебе здихати всім на посміховище! ну їх усіх до дідька!” - він більше не сперечався про бога з папським нунцієм: навіщо тому знати, що він п’є шоколад із ложечки, - і не грав більше в доміно: боявся, що йому почнуть програвати з жалю, - він не хотів нікого бачити, щоб ніхто не додивився, що він - хоч і стежить за собою з усіх сил, хоч і намагається не тягти свої плоскостопі ноги, які, зрештою, тяг споконвіку, хоч і соромиться своїх літ, - стоїть на краєчку безодні горя, як ті сердешні останні диктатори, котрих він тримав у будинку над скелями, наче якихось в’язнів, а не політичних емігрантів, - щоб вони не заражали світу чумою своєї нікчемності; він мучився, згадуючи на самоті той паскудний ранок, коли він заснув у басейні свого патіо, приймаючи цілющу купіль, - “мені снилася ти, матусю., снилося, що де ти сотворила цикад, які дзвеніли у мене над головою поміж квітучого гілля мигдалю, снилося, що це ти розмалювала своїми пензликами барвисті голоси іволг”, - і раптом він прокинувся від нежданого виверження свого нутра, - “я прокинувся, матусю, від безсилої люті, від сорому, прокинувся у споганених водах, де плавали пелюстки мальви, материнки та свіжого помаранчевого цвіту, де плавали черепахи, які зраділи золотавому й ніжному генеральському лайну в пахучих водах басейну, - от тобі й маєш!..” - але він стерпів цю ганьбу, стерпів ще не один підступ своєї старості, - тільки скоротив до мінімуму прислугу, аби менше було зайвих свідків: ніхто не мусив бачити, як він удень і вночі блукає, мов неприкаяний, оцим нічийним домом, обгорнувши голову змоченим у горілці ганчір’ям, та аж виє з відчаю, знавіснілий від запаху камфори й від нестерпного головного болю, хоч навіть своєму особистому лікареві ні разу не прохопився й словом, що в нього болить голова, бо добре знав: цей .біль - від старості, і нічим тут не зарадиш; ще задовго до того, як небо облягали грозові хмари, він відчував, що біль наближається кам’яним громом, і наказував: “щоб мене ніхто не смів турбувати!” - - а коли в скронях у нього хтось ніби починав крутити турнікет, кричав: “нікому сюди не заходити, що б там не скоїлося!” - пекельний турнікет крутився й далі, і йому аж череп тріщав: “не впускати нікого, навіть самого Господа бога - волав він, як навіжений, - як здихатиму, й то не впускати! к чорту всіх!” - немилосердний біль засліплював його, не давав йому дихнути, не давав навіть подумати про цей довічний відчай, - та ось починалася благословенна злива, і він ніби вдруге на світ народжувався, і кликав нас до себе, - ми подавали йому на столик перед німим телевізором тушковане м’ясо, квасолю з салом, кокоси, смажені банани, - неймовірна вечеря, як на його вік! а втім, їжа вичахала, бо він так і не куштував нікого, поки дивився якийсь давній пригодницький телефільм і доходив висновку: уряд явно намагається щось приховати від нього, - мало того, що показують той самий фільм, то ще й якось не так крутять, - “хай йому чорт, - заспокоював він себе, - якби там справді щось погане скоїлось, я вже досі знав би”, - і він куняв собі й далі, не беручись до вечері, аж поки дзвін собору не бив восьму, - тоді він зводився і викидав страву до вбиральні, як робив це вже давно, в один і той же час, аби ніхто не здогадався про цю ганебну річ: його шлунок не приймає ніякої їжі, - а він же хотів, щоб люди й досі бачили його таким, яким він залишався в легендах славетних своїх часів, бо нині міг жити хіба що самими тими легендами, коли його охоплювала лють на себе самого після кожного принизливого випадку - із тих, які на старість не дивина; він волів би забути, що ледве живий,