Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес
У Фейхтвангера старший із братів Лаутензак - Оскар, придворний пророк і “чарівне дзеркало” Гітлера, паралельно з моральною нерозбірливістю наділений багатьма талантами і навіть таємничим даром ясновидіння. Це кидає відблиск якоїсь диявольської значущості не тільки на фюрера, а й на створений ним терористичний режим. Конкретний відрізок німецької історії (змова промислової еліти з нацистами, прихід нацистів до влади, підпал рейхстагу) з певного погляду міфізовано - хоч і як арену дії зла.
Гарсіа Маркес, навпаки, використовує міф як засіб - його структури й форми, його уявлення про простір, час, реальність. А в результаті - деміфізація, так би мовити, “розчаровування” дійсності. І ще - тиран, до дна просвічений у всій його порожнечі, і тягар його влади скинутий, як мана, як сон.
Але чому все-таки міф, чому саме він узятий за вихідний момент?
Латинська Америка - домен міфічного. Те, що в Європі живе чи зберігається лише як пам’ять про наївне дитинство людства, тут усе ще сповнює душу народу, становить його колективну свідомість. Міфотворче сприйняття світу живиться строкатою мішаниною стародавніх індіанських ритуалів, уламків напівзабутих тотемічних релігій, занесених із Чорної Африки, і до невпізнання спотворених християнських вірувань. Воно надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, буйною непрохідністю безмежної сельви. Воно накладається на грандіозність ацтекських пірамід і гідних подиву храмів майя. Людина живе тут поряд з матеріалізованими міфами, серед них, у нерозривній з ними єдності. Міфи визначають її ставлення до навколишнього світу, регламентують норми її поведінки. Тому письменник у Латинській Америці (особливо якщо його цікавить світ духовний, світ свідомості) навряд чи може нехтувати міфом або просто переступати через нього. Проте міф можна, осмисливши по-філософському, “зняти”, усунути, художньо розколоти, вносячи в нього сумнів.
Справжній міф здатен створити ілюзію цілковитої вірогідності, якої не може похитнути неправдоподібність, навіть фантастичність сюжету. Гарсіа Маркес користувався цим, на це він спирався ще в “Ста роках самотності” (1967) - романі, що приніс йому світову славу: в містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над поверхнею землі а Ремедіос Прекрас- на взагалі злітає в небо; худоба одного з Буендіа, Ауреліано Другого, неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги мулатки Петри Котес; околицями Макондо блукає Агасфер; старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знову помирає, але й після цього вряди-годи з’являється у відведеній для нього в будинку Буендіа кімнатці, де заплутався час і тому “завжди стоїть березень і завжди понеділок”; чоло численних синів полковника Ауреліано Буендіа позначене невитравним знаком і т. д.
Зрозуміло, Гарсіа Маркес не вірить у всі ці дива й не припускає, що в них вірять читачі. І все-таки роль фантастики в нього і в європейських письменників багато в чому різна. Хоч би як Гарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як дезавуював їх; вони в нього є чимось природним, таким, що само собою розуміється, невід’ємною частиною зображуваного ним світу. Наприклад, літаючі циновки - не метафора, не алегорія, а ніби цілковито матеріальна, незаперечна і тим самим міфічна реалія. Ось, як, скажімо, письменник іронічно і водночас з якоюсь невблаганною логікою тлумачить пов’язані з цією реалією невдачі діловитого грінго: “Містер Герберт був власником кількох прив’язаних аеростатів, він об’їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив’язаний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган”.
І на тлі цієї міфізованої реальності природно виглядають великомасштабні, гіперболічні герої, ці сини, онуки й правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.
Люди з роду Буендіа могутні, глибокі, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Вони чимось схожі на добрих раблезіанських велетнів, тільки, на відміну від останніх, позначені печаттю самотності. Власне, Буендіа - персонажі не так міфічні, як епічні. Герой первісного архаїчного міфа не є об’єктом для наслідування. Такий Кронос, що поїдає своїх дітей, сластолюбний Зевс, підступний убивця Одін. Це саме реалії, те, повз чого не можна пройти, з чим треба рахуватися, визначаючи власне місце в житті. Інша річ - герої епічні, які є ідеалом, хоча, як правило, недосяжним. Правда, чоловіки й жінки з роду Буендіа не ідеальні, в усякому разі так, як ідеальні Геракл, Ахіллес і, особливо, Роланд. Та все-таки вони - щось на зразок стовпів, які підтримують світобудову Гарсіа Маркеса, його систему добра і зла.
Полковник Ауреліано Буендіа десятки років не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у численних війнах і виявляв чудеса хоробрості. І раптом, “заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади”, він відчув, що втрачає ґрунт під ногами. І полковник Буендіа тепер виявляє стільки ж наполегливості й мужності на те, щоб програти війну й відмовитись од влади, скільки виявляв колись на те, щоб вигравати війну й зміцнювати свою владу.
Отож полковник Буендіа повертає назад саме в тому місці з якого в “Осені патріарха” починається істинна кар’єра диктатора: громадянська війна зайшла в безвихідь (про це згадується ще невиразніше, аніж у “Ста роках самотності”), і загін англійських окупантів привів до влади нового президента. Останній вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що випливають з такого вибору, - від шкіри, яку здирають з закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної невитравної самотності. з цього погляду він і справді персонаж міфічний, а не епічний: Кронос, а не Геракл із його дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина “Осені патріарха” ближче, ніж усе, написане досі Гарсіа Маркесом, до архаїчної структури міфа. “...Міфи, - пише їхній дослідник М. Стеблін-Каменський, - це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа - це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене”.
Новий роман Гарсіа Маркеса приблизно так і побудовано. Дано “шматки з життя” тирана, довільно з’єднані між собою, хаотично розміщені, шматки, про які так просто й не скажеш, який належить до “раніше”, а який до “пізніше”. І всі
