Книга Відлиги. 1954-1964 - Тимур Іванович Литовченко

– Овва, така мала, а така вперта.

– А я кажу, киньте мене, пошукайте біля пульта, чи він вижив?..

– Ох ти ж і вперта!!! Ох, не заздрю твоєму чоловікові майбутньому… Ти заміжня чи ні?

– Ні.

– Ну так, майбутньому чоловікові. Чи на тебе так spiritus vini подіяв?

– А я кажу, шукайте біля пульта!.. Ви мені зуби не заговорите.

– Ну гаразд, гаразд… Агов, там!.. Пошукайте, чи є хто живий біля пульту управління підстанцією?

– Так точно!..

– Чула?

– Чула.

– Ну що, тепер заспокоїшся?

– Так, тепер гаразд, можете й далі мене відкопувати.

Лікар відповз убік, і за справу знов узявся солдатик-строковик з малою саперною лопаткою в натруджених руках.

Київський міськвиконком, вул. Хрещатик, № 36, Київ, вечір 13 березня 1961 року

Це було щось нечуване, незбагненне!!! Ніхто й ніколи більше жодного разу не бачив, щоб хтось без запрошення секретаря, санкціонованого самим товаришем Давидовим, свавільно увірвався в кабінет голови міськвиконкому і говорив йому в обличчя те, що не постидався не просто говорити, але жахливо горлати заслужений фахівець будівельної галузі, ударник комуністичної праці, а за сумісництвом – очільник створеної «знизу» ініціативної групи товаришів Харитон Якимович Бугрим.

Либонь, товариш Давидов перебував у надто розвированих почуттях, якщо на пропозицію викликати міліцію лише гримнув на секретарку в абсолютно не властивій для себе манері:

– Закрийте двері й залиште нас удвох!!! Дуже прошу!!!

Секретарка слухняно виконала наказ. Закривши подвійні внутрішні двері, повернулася за свій стіл. Але повернутися до рутинної канцелярської роботи не змогла – просто сиділа й разом з усіма присутніми в приймальні прислухалася до нерозбірливих вигуків, які долинали з кабінету голови виконкому навіть крізь зачинені двері:

– Бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-бу-бу-у-у!.. Бу-бу-у-у!..

Минуло вже хвилин десять, якщо не всі п’ятнадцять, коли двері різко прочинилися, мало не злетівши з петель, і до приймальні вискочив почервонілий від напруги вусань з виряченими очима. Не встигла секретарка відреагувати на його появу, як у просвіті кабінетних дверей з’явився Олексій Йосипович Давидов власною персоною. І не просто з’явився, а… стоячи на колінах і притискаючи до грудей складені ківшиком руки.

Побачивши таке, горопашна секретарка істерично вискнула й повалилася на свій стілець. Усі, хто перебував у приймальні, дружно видохнули: «Га-а-а!..» – однак вимовити щось більш зв’язне так і не змогли. Один лише голова міськвиконкому промимрив:

– Ось бачите, товаришу Бугрим, я каюся й на колінях прошу перед пам’яттю безневинно загиблих: нехай пробачать мій гріх!.. і ви пробачте!..

– Та ти не до мене – ти до них звертайся!!! – ревонув заслужений будівельник, загальмувавши на півдорозі до виходу з приймальні в коридор. – Ти їх загубив, падло бездушне, – отож повзи на колінах туди, на перетин Новоокружної та Фрунзе, до стадіону «Спартак»!.. Повзи і там замолюй свій гріх, бо відтепер на твоїй совісті сотні життів, і повік тобі не відмитися!.. А мене і моїх товаришів якщо бодай ще раз назвеш «ворогами народу», «підбурювачами», «пліткарями-ініціативщиками», «наклепниками», «антирадянцями» чи іншими собачими прізвиськами, то так і знай…

– Не назву!!! Нізащо не назву!!! Ви праві були, праві в усьому, а я помилявся, про що тепер шкодую!.. дуже-дуже шкодую!..

– Пізно ж ти отямився, сволото, занадто пізно заговорила твоя приспана совість!.. Бо тепер на твоїх руках їхня безневинна кров… На твоїх, на твоїх!.. Як і на всіх ваших!..

Вусань зненацька обернувся до відвідувачів, які перелякано зіщулилися на своїх стільцях, і почав по черзі тицяти в кожного пальцем. Дійшовши ж до Доброткаля, раптом зупинився і проскреготав:

– А-а-а, «пластиліновий» молодик, ось і ти!.. І нашим, і вашим… Ласкаве телятко двох маток ссе… Ну що, тепер бачиш, чим обертаються помилки проектувальників дамб?! Бачиш, сволото?! Отож затям: вони тепер і до тебе приходитимуть!!! Ті, які задихнулися мулом, які потонули в ньому, немов оса в банці з варенням!.. Натовпами приходитимуть і поодинці! Вдень і вночі!.. А ти давай проси у них вибачення!.. Вимолюй прощення, вимолюй!..

Сказавши це, товариш Бугрим вилетів з приймальні, а товариш Давидов нарешті підвівся з колін, з реанімованим достоїнством обтрусив їх і зник у надрах начальницького кабінету, проговоривши в порожнечу:

– Валер’янки мені… і чогось від серця…

Коли він зник, усі погляди зосередилися на тому, кого розлючений будівельник назвав «пластиліновим молодиком». Венедикт же зіщулився на своєму стільці, боячись навіть поворухнутися.

Двір будинку по вул. Патона 105 , Київ, вечір 13 березня 1961 року

Прохолодне й вогке вечірнє повітря здавалося напоєним не вологою, утвореною внаслідок танення снігів, а справжніми сльозами. Через це нав’язливе відчуття перебувати на вулиці було важко. Однак ще важче було знаходитися вдома і вислуховувати безперервні голосіння матері:

– О-о-о-ой, і що ж це таке коїться на білому світі?! О-о-о-ой, і за що ж Ти так тяжко караєш нас, Господи?! О-о-о-ой, і коли ж воно все скінчиться?..

Рано чи пізно слухати «концерт у виконанні Гапки Пустовгарихи» набридало, й не витримавши, ти робив відповідне зауваження. Однак це призводило лише до того, що мати включала в свої голосіння ще й тебе:

– О-о-о-ой, і за що ж Ти, Господи, посилаєш такі випробування моїй дитинці?! О-о-о-ой, і що ж це таке коїться на білому світі?! О-о-о-ой, і за що ж Ти так тяжко караєш нас, Господи?..

Ні-ні, аніж вислуховувати материні голосіння, краще посидіти надворі, підклавши на сидіння дерев’яної лавиці пару газет, які відтягнуть на себе всю вологу, що швидко, майже на очах конденсується просто з повітря. І вони сиділи й оплакували одну і ту саму людину, хоча кожен по-своєму.

Лідка ридала за найкращою подружкою – молодою спортсменкою Вікторією Шибчак, яка загинула сьогодні вранці, їду-чи на стадіон на тренування легкоатлетичної збірної київських «спартаківців». Рейсовий автобус, яким подружка Вікуся приїхала сьогодні вранці на тренування, заглох у новоутвореному «озері» на проїжджій частині, не доїхавши до зупинки буквально сотню метрів.

Спочатку водій відчинив двері, й усі, хто не боявся замочити ноги по коліна в смердючій мертвій воді, вибралися на тротуар. Та Вікуся берегла суглоби перед змаганнями, тому лишилася на місці. Коли ж зійшов основний селевий потік, автобусу нібито пощастило: початкова хвиля води, немов потужний поршень, протягла його майже вздовж усього стадіону й кинула далеко вперед, тому багнюка покрила корпус не повністю, а лише частково, звідти можна було вибратися…

Але разом з деревами сель повиривав із землі також ліхтарні стовпи, один із підтримуваних ними електродротів, який лишався під напругою, впав просто на перевернутий автобус. Через коротке замикання спалахнули пари бензину в бензобаці, він вибухнув… Палаючий