Борислав смiється - Іван Якович Франко

Вкiнцi приготування всi вже були скiнченi, i в недiлю розпочалася вiйна. Перше важне воєнне дiло було те, що бiльша половина робiтникiв, мiж ними всi несмiлi, слабовитi, багато жiнок та недорослих, тої-таки недiлi громадою виступили з Борислава. Деякi побратими бажали, щоб той вихiд, конечний для повної вдачi змови i для повного притиснення жидiв, вiдбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб жиди не швидко догадалися, що воно таке i до чого йде. I сам Бенедьо зразу так думав, але опiсля, гадаючи i розгадуючи ненастанно, дiйшов до тої мислi, що коли вiйна, то нехай же буде одверта, i що перший її крок, зроблений голосно i з належитим натиском, може вiдразу нагнати жидам значного страху i ослабити їх завзяття. Тож вiн i обстав за тим, щоби «вихiд з неволi єгипетської» вiдбувся середодня, громадно, голосно. Адже й так завтра рано мало розпочатися «святкування», — чому ж не дати жидам вiднинi порозумiти, вiдки вiтер вiє?

В недiлю по хвалi божiй почали улип,! Борислава в незвичайний спосiб заповнюватися робiтниками i робiтницями. Гомiн стояв, мов на ярмарку, — робiтникiв сходилося чимраз бiльше. Половина їх мала через плечi торби, пiд руками звитки, на собi всю свою одiж.

— Що се такого? Куди ви збираєтеся? — питали жиди то сього, то того з-мiж рiпникiв.

— Додому, на села, — була звичайна вiдповiдь.

— Чого додому?

— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а ту й так нiчого не заробимо.

— Як не заробите? От же заробляєте.

— Е, з таким зарiбком! I прожити нема за що, не то, щоби яку пiдмогу для господарства. Буде з нас! Най другi заробляють!

Рiкою поплив народ долiв улицями, супокiйне, сумовито. За Бориславом на толоцi вже стояли новi громади. Почали прощатися.

— Бувайте здоровi, товаришi! Дай вам боже щасливо докiнчити, що задумали! Подавайте вiстку, що ту буде чувати!

— Ходiть здоровi! Швидко чей в лiпшiй долi знов побачимось!

Звiльна на всi боки, на гори i на доли, мiж лiси i поля, розiйшлися громади робiтникiв, час вiд часу озираючись на покинений Борислав, що спокiйно мрiв собi на сопцi, мов безжурний кiт вигрiвається, i простягається, i мурликає близ залiзної зубатої ступицi, ко гра ось-ось клямсне i вхопить його черезпiв своєю залiзною пащею, i подрухоче йому ребра i лапки.

Правда, жиди бориславськi не конче були подiбнi до того кота. Вихiд такої маси робiтникiв затривожив їх непомалу. Вони не могли порозумiти, що се такого сталося робiтникам i чого вони хотять. Але все-таки вони хоч почасти успокоїлися, мiркуючи собi; «Що ж, половина пiшла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надiйде нових бiльше, нiж треба». З тою надiєю жиди спокiйно переспали нiч. Але надiя їх, хоч i мала за собою багато правдоподiбностi, сим разом не сповнилася.

На другий день рано велика часть кошар стояла зовсiм пусткою. То є, властиво, не зовсiм: надзорпi поприходили, повiдмикали дверi i чудувалися, що робiтники не приходять. Декотрi лютилися i проклинали гоїв, другi, холоднiшої вдачi, посiдали при входах на свої лавочки, обiцюючи собi в душi натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запiзнення. Але i одно, i друге надармо. Вже сонце геть-геть пiдiйшло на небi, а робiтникiв як не було, так не було. Надзорцi були б, wwe, ще довго ждали, i нудились, i нетерпились, коли б гомiн, а далi й крики та лайки з сусiднiх кошар не були їм звiстили, що й там, хоч робiтники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне i нечуване. А сталася проста рiч. До котрих кошар прийшли робiтники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанцi дожидали надзорця. Приходить надзорець, вiдмикає дверi, робiтники мовчать i стоять, не йдуть до кошари.

— Ну, до роботи! — гукає надзорець.

— Е, маємо час, — вiдповiдає холодно сей або той рiпник.

— Як то маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!

— Ну, то лiзь i роби сам, коли так квапно дiєся, — кричать робiтники i регочуться.

Надзорець синiє зо злостi, стискає кулаки, готов першому-лiпшому заїхати в зуби.

— Не лютуйся, Шльомо, — успокоюють його робiтники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобi сказати, що не будемо бiльше робити!

— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?

— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому пану, що як дасть нам лiпшого надзорпя i по дванадцять шiсток денно, то вернемо назад до роботи.

I се сталося, разом, рiвночасно, однодушно по всiх кошарах, по всiм Бориславi! Один величезний зойк здивування, гнiву i непорадностi вирвався з уст жидiв i луною понiсся вiд одного краю до другого.

Деякi надзорцi поставали, як стовпи, з порознiманими ротами, почувши тоту нечувану, безбожну бесiду. Другi вибухали безмiрним гнiвом, впадали в лютiсть, кидалися на робiтникiв з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками i стусанами заставлять їх робити. Iншi знов недовiрливо всмiхалися, брали се за жарт, а коли робiтники й справдi розходилися, вони махали рукою, воркотячи:

«Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крiм них, нiкого нема в Бориславi. Найдемо, братчику, найдемо, крiм вас, робiтникiв, i лiпших, i покiрнiших; ще й дешевших!» Знов iншi надзорцi, мов наївшiїся дурiйки, бiгали улицями до своїх нахлiбникiв, розповiдали їм, що сталося, i просили о дальшi розпорядження, що дiяти в такiм разi. Але й нахлiбникiв сей удар трафив так само неждано-негадано, як їх вiрних вiрникiв. До самого полудня того понедiлка вони не знали навiть докладно, чи справдi воно так сталося, чи справдi у всiх ямах, i кошарах, i магазинах, i нафтарнях робiтники забастували роботи. Вони довго бiгали по улицях, мов гiнчi пси, хапали кождого стрiчного рiпника за плечi дрижачими руками, i хоч, очевидно, пальцi їх радi б були, мов залiзнi гаки, нерозривно впитися в робiтницьке тiло, то прецiнь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-уривано:

— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?

— Не маю р'оботи.

— Як нема? У мене є.

— А много заплатиш?

— Ни, не питай, а йди роби. Почому люди, потому й я.

— Не гiду. Мало.

— Не пiдеш? Як то не пiдеш? А що ж будеш робити?

— То вже моя рiч. Не питай!

Мов скажеш, бiгали жиди вулицями, полюючи на робiтникiв, але живо переконалися, що дарма їх робота i що