Борислав смiється - Іван Якович Франко

се був сон, чи дiйсна ява. Далi прийшов i уряд громадський, зревiзовано весь дiм i все доокола, але нiчого пiдозреного не найдено. Отворено касу: в касi були грошi i цiннi папери. Правда, коли зведено докупи рахунки, над котрими вчора ще сидiв небiжчик, то показалося, що в касi не стає трьох тисяч ринських. Тiльки ж i тут найшлися «сучки». Рахунки, очевидно, були нескiнченi, послiдня цифра написана була тiльки до половини: може бути, iцо небiжчик сам iще куди-небудь видав тi грошi. А по-друге, коли б тут був рабунок, то рабiвники, певно, забрали б були й решту готiвки — ще звиш двi тисячi. Притiм же годинник i пулярес з дрiбними грiшми — все було в кишенях небiжчика нетикане, так що годi було увiрити в правдоподiбнiсть рабiвннцького забiйства. Тiльки двi чи три плями з кип'ячки на лицi i бiлiй сорочцi небiжчика наводили всiх на якесь неясне пiдозрiння, котрого, однако ж, нiхто не мiг вияснити. Були голоси мiж жидами, що, може, в тiм була рука рiпникiв, котрi дуже ненавидiли Iцка, i голоси тi, безперечно, не одного предприємця проймали таємною дрожею, але наголос усi сьому перечили, тим бiльше, що судова обдукцiя трупа й справдi виказала, що Iцик умер вiд апоплексiї, до котрої здавна мав органiчний наклiн. Похолонуло в серцi у Бенедя i у других побратимiв, коли на другий день почули о Iцковiй наглiй смертi. Вони й хвилi не сумнiвалися о тiм, що тота нагла смерть стоїть в безпосереднiм зв'язку з учорашньою бесiдою Сеня Басараба. А коли вечером знов зiйшлися до Матiєвої хати, то довгу хвилю всi сидiли мовчки i понуро, мов почуваючись до спiлкної вини в якiмось поганiм дiлi. Перший перервав мовчанку Сень Басараб.

— Ну, що ж ви так посiдали та й сидите, мов води в роти набрали? — сказав вiн, гнiвно сплюнувши. — Отченашi вiдмовляєте за Iцкову душу, чи що? Чи треба менi присягатися перед вами, що я нiчого злого йому не зробив i що коли його шляк трафив, то з власної волi? А впрочiм, хоч би й нi, то що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви берiть вiд мене вкладку i робiть своє дiло. Ось вам три тисячi ринських! Що Iцка шляк трафив, се навiть лiпше для нас, бо не буде впоминатися, а другi не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив i нiчого, зрештою, не тикав! А впрочiм, що великого, що одною п'явкою на свiтi менше! Де дрова рубають, там трiски летять! Адже ж не викинете тi грошi для того, що вони не дуже чистим способом нам дiсталися! Не бiйтеся, се не Iцкова праця, се наша праця, наша кров, i бог не покарає нас, коли нею покористуємося. А впрочiм, чи ж то ми для себе їх потребуємо? Нi, а для громади! Берiть!

Нiхто не вiдповiдав на тоту Сеневу бесiду, тiльки Бенедьо, мов пiд тиском якоїсь важкої руки, простогнав:

— Чисте дiло чистих рук потребує!

— Певно, певно, — вiдказав живо Андрусь Басараб, — але будь ту мудрий зробити що-небудь чистими руками, коли, крiм рук, треба ще й пiдойми, мiцної пiдойми! А по-мойому, коли хочеш трам пiдняти, то бери пiдойму, яка е, — чи чиста, чи нечиста, — щоби тiлько мiцна!

— Гнiй же не шовком вимiтують, а гнойовими вилами! — докинув з кута Прийдеволя.

I прийшлось Бенедьовi хотя-не-хотя податися. Впрочiм, i виходу другого не було!

По тiй важкiй переправi побратимство значно оживилося. Всiм немов полегшало, немов камiнь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звiсна рiч, загального робiтницького збору скликати нiколи — се знов би розбудило увагу жидiв, — вiйна мусить вибухнути раптово, несподiвано, мусить приголомшити, i тiлько в такiм разi можна надiятися побiди. Треба затим передавати загаловi робiтникiв усякi вiстi без шуму, без гвалту, найлiпше через окремих висланцiв та через касiєрiв часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живностi до Борислава на час вiйни i над тим, котрих робiтникiв на той час треба i можна буде видалити з Борислава. Видалювання, звiсна рiч, мусило бути добровiльне: кождому, хто вiдходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, i виходити мали вони звiльна, день поза день, малими громадками i буцiмто з рiзних поводiв. На склад живностi ураджено винаймати шпихлiри в сусiднiх селах: в Попелях, Банi, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робiтницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять хлопа в рiзнi боки, щоби йшли по селах i голосили людям — не йти через пару недiль до Борислава, поки тамошнi робiтники не виборють собi i всiм взагалi лiпшої плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матiй i Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хлiба. Матiй мав там знакомого пекаря i надiявся, що через нього можна буде без шуму i без пiдозрiння замовити таку велику многоту муки i хлiба, а перевезти бодай бiльшу половину замовлених запасiв можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великi ладунки воску i нафти. Таким способом усi приготування могли б зробитися швидко i неспостережено, а iменно в тiм лежала би найбiльша порука вдачi для робiтникiв, бо жиди переконались би о їх силi i о добрiй органiзацiї цiлого замислу, а й самi робiтники, видячися забезпеченими вiд голоду i нужди, набрали б смiлостi i певностi. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем пiти по сусiднiх селах i у знайомих газдiв (брати Басараби були родом з Банi, в найближчiм сусiдствi Борислава, i знали багато газдiв по дооколичних селах) позамовляти вiдповiднi будинки для своїх складiв. Прочi побратими мали остатися в Бориславi i надглядати, щоб усе йшло в порядку i щоб жиди завчасно не дiзналися о тiм, що таке загадали зробити робiтники,

Позаяк того дня була недiля i нарада скiнчилася досить завчасу, то побратими розбiглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касiєрiв i обговорити з ними, як стоїть дiло. Довго в нiч живо було в Матiевiй хатинi; старi й молодi, пожовклi i рум'янi лиця мелькали в слабо освiтлених вiкнах, поки вкiнцi, геть уже по пiвночi, не порозходилися всi по домах. Борислав пiд покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тiльки десь далеко на Новiм Свiтi з одного шинку доносився хриплий спiв якоїсь пiдпитої кумпанiї робiтницької:

Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,

Тогди будеш жалувати, як я вмру!